Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

мало не ведучим тих співів, підіграючи на вечорницях на гітарі чи мандоліні.

Якось увечері Янчук попросив Тарана відпустити його з аматорського гуртка додому, мотивуючи тим, що йому треба бути на вечорницях, а насправді не маючи сил спостерігати загравання Марії до старшегрупників.

- Петрусю, ти ж куди це? – догнала його дівчина у дверях, обдавши радістю.

- Мушу бути вдома, бо ж там вечорниці, та й домашніх завдань ще не поробив, - калатало від щастя серце в Петра.

- Я також відпрошуся, зачекай мене!

Янчук повільно пішов зі школи, і Марія догнала його вже на вулиці, схопивши за руку і ніби прошивши електричним струмом. Взявшись за руки, вони йшли мовчки якийсь час, і Янчук блаженствував від її близькості. Вечір здавався йому райським, дівчина – ангелом, тепло від неї аж млостило його, душа хлопця співала, серце в його грудях калатало, аж задихався.

- Я не додому йду, а до тебе! – об’явила Марія, як вони наблизилися до Голикової хати.

- Гасу в мене немає сьогодні, - згадав Янчук.

- Не біда, будемо літературу й історію повторювати, а хочеш, я гасу з дому принесу, - ніби навмисне тисла вона руку хлопця, аж йому було незручно.

У вікнах читальні горіло світло і лунали пісні. “Закохані” повернули у двір тартака, непомітно шаснули в кухоньку, і Петрові аж дух забило, коли він обережно защипнув на гак  двері за собою.

- Отак воно безпечніше, - одобрила Марія його дії, поклавши на стіл свою шкільну торбу. – Ти трохи поцілуй мене, - всілася вона на ліжко, тягнучи і Петра до себе. – Отак, вже трохи вмієш, - прошептала гаряче, нагадавши хлопцеві нічні розпусти в лігвищі під Крапоткіним.

Цілувалися довгенько: перепочивали мовчки і знову зливалися в поцілунку, як неприкаяні. Марія притягувала Петра до себе, а йому було соромно і якось марудно.

- То, може, будемо повторювати літературу? – спитав обережно.

- Не подобаюся я тобі?! Осоружна і товста, як каже сестра Зіна? Ти для неї – зразок вихованості й чемності, мені, крутихвістці, не пара!

- Вона тебе називає крутихвісткою?

- Атож, - обдала жаром.

- То будемо повторювати літературу?

- Яку літературу, коли в нас історія?! Поцілуємося ще трохи, - Марія куйовдила хлопцеві чуба і ласкала його лице в шаленому трепеті. – Хух, чималий ти уже, досить начитаний, а дурний, Петрику, аж крутишся! – підхопилася, клацнула гаком і зникла, не встиг і отямитись.

У вікно Петро прослідкував, як дівчина мало не бігом, не оглядаючись, подалася додому. Сполошеність його тіла вгамовувалася повільно й довго. Петро ніяк не міг утямити, чого це він “дурний, аж крутиться”, душа його співала: “Марусино, серце, пожалій мене” і “Ніч яка місячна”…

В наступні дні і у школі, і дорогою підлітки уникали одне одного, хоча Петра переповнювало незнайоме відчуття: невиліковне, невигойне, невичерпне, невгамовне і нескінченне, солодке і гірке, осоружне й бажане до невтерпу! І що більше панувала весна, то болючішим воно робилося, плачучи в ньому зойком.

Тим часом дядько Антось покликав його і несподівано виписав поза нормою борошна, олії, макухи, пшона та круп знову на три місяці наперед, а картоплі – навіть на півроку. Про причину Янчук здогадався згодом, як після курсів повернувся Голик, і голову-директора Бондаренка разом із іншими арештували. Петро розумів, що над ним нависає загроза колонії, адже, перебуваючи на курсах у Києві, Голик міг домогтися скасування батькової реабілітації.

Тим часом все вище підіймалося небо, голубіючи бездонним безмежжям, все дружніше подавало голос птаство, аж поки до дзюрчання жайвора в небі не долучився спів соловейка з гаю, заважаючи Янчукові спати, а не те що робити уроки. А переписувачів домашніх завдань додалося стільки, що в кухоньці вже всі охочі не вміщалися, тож Петрові доводилося приймати їх у читальні. Марія ж до нього не приходила, а лише передавала дівчатами записку з подякою за переписані ними для неї завдання. З розповідей хлопців і з власних спостережень Янчук знав, що Марію часто проводжають зі школи старшогрупники, що після уроків вона вибирається з дому в супроводі Дмитра чи Сергія Пшенишного, аж на два роки за неї старшого. Несамовито-болючі ревнощі спалювали його, тож до півночі стовбичив у темному вікні, слідкуючи за тінями в Голиковій хаті. Навіть Маріїна тінь тепер втішала його, а якщо вдавалося підгледіти за нею через вікно, пробравшись в обхід до Голикової хати, вертався додому із розспіваною радістю в серці. Мав хворобу, про яку не смів нікому розказати, щоб не накликати насмішок і глузувань. Вчителі, а найпаче Арсен Кузьмович, здогадувалися про його почуття до Марії, але зараджувати йому не бралися.

На Янчукову біду розділення радгоспу таки відбулося: тартак і читальня відійшли до міськкомунгоспу, а той навідріз відмовився його утримувати. Новий директор школи, реагуючи на Петрову заяву, дещо допоміг йому грошима, але їх швидко не стало.

Тим часом Марія передала йому записку, у якій сповіщала, що Голик готується виселити його з читальні та відпровадити в колонію. Те сповіщення укріпило Янчука на думці, що треба виїжджати з Чигирина до Черкас, як лиш завершиться навчання в школі і він одержить посвідчення про закінчення семирічки.

Янчук продовжував писати Марії листи, густо здобрюючи їх віршами, частину з яких подавав і до районної газети “Ленінським шляхом”, туди ж пропонував і дописи. І хоч його редагували, часом і до невпізнання, все ж платили хлопцеві якісь копійки на хліб насущний. Від пойнятості до Марії й недоїдання Петро рятувався також читанням книжок, які йому давав Арсен Кузьмович, наставляючи: “Лише знання тебе порятують!..” Янчук довіряв учителеві, але коли той якось зачепив найболючіше, кинувши: “Марія проти тебе -  ніщо, і з часом ти це зрозумієш, тож не печися нею, а здобувай знання”, не сприйняв його оцінки дівчини і того ж вечора послав їй добротного, трохи вичитаного з книжок, а трохи написаного самим вірша:

“Світ великий нам

Долю дав одну: