Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

відпустку? — повернулася до теми Рената, злякавшись, що про її ідею за столом уже забули.

Вітас здався. Кивнув.

— Ти ж нам на відпустку заробив? — примружившись, намагаючись приховати свою радість, спитала Рената.

— І нам, і Ґуґласу, — відказав Вітас.

Владас, як і обіцяв, згорнув намет, і удвох із Вітасом вони віднесли його в найтемніший куток комори, поклали під стосом дров.

— Така велика комора, а всередині якось тісно! — здивувався Владас, коли вони вийшли.

— Та там ще рядів із десять дров. Просто вільного місця мало, — погодився Вітас.

Жовтий «смарт», розхлюпуючи воду з колії, виїхав із двору.

— А коли ти хочеш до Туреччини? — спитав Вітас Ренату.

Вони вже лежали під теплою ковдрою.

— Днів через три! — прошепотіла Рената. — Поки знайдемо тур, забронюємо, домовимося з готелем для собак...

— Гаразд, я вранці скасую клієнтів і пошукаю, де нам відпочити! — пообіцяв він і мрійливо всміхнувся. — Ти ж у мене розумниця! Вчасно придумала!!!

— Ну нарешті, — прошепотіла Рената. — А то майже щодня: «Ти що, дурна?», «Ти що, з глузду з’їхала?»

— Вибач, ти розумниця! Це я час від часу клепки гублю або дурнем виявляюся!!!

Він обернувся набік обличчям до Ренати, обійняв її та пригорнув до себе.

Розділ 115. Фарбус. Норд-Па-де-Кале

Барбора ніколи раніше не бачила старого Крістофера таким злим і нервовим, як напередодні похорону Андрюса. Вони удвох ходили в мерію Фарбуса — ошатний двоповерховий будиночок із червоної цегли, прикрашений згори і навколо трьох маленьких слухових віконець горища червоно-білою шахматкою. Там Крістофер балакав довго та сердито з дамою, котра відповідала за кладовище комуни Фарбус. Та тицяла йому пальцем в аркуш із правилами, але він піднімав праву руку з широкою долонею, немов відсовуючи цю даму від себе, заперечно хитав головою і знову наполягав, щоразу все голосніше і дратівливіше. Барбі стояла поруч, дивилася на даму в елегантному приталеному жакетику і в такій самій брунатного кольору звуженій до колін спідниці, дивилася червоними від сліз і безсонної ночі очима. Спостерігала, як та сидить і тільки нервово совається на стільці, коли змушена не говорити, а слухати високого літнього відвідувача. Дивилася, почувалася дурненькою, адже вона майже жодного слова не тямила з цієї, що вже здавалася нескінченною та безрезультатною, розмови. І раптом дама важко зітхнула, замовкла, потім витягла з шухляди столу аркуш паперу з графами для заповнення. Мовчки простягнула його Крістоферу. По його обличчю стало зрозуміло, що він у цій суперечці переміг. Але ні, посмішка переможця не з’явилася на його губах. На обличчя повернувся похмурий спокій. Він присів, і Барбі раптом збагнула, чому він із дамою розмовляв стоячи. Щоб тиснути на неї своїм зростом і своїм поглядом! Він присів і почав заповнювати анкету. Потім показав Барборі пальцем на порожню, пропущену графу, попросив вписати друкованими літерами ім’я та прізвище Андрюса.

Дівчина сіла. Взяла ручку й побачила, як вона тремтить в її руці. Спіймала на собі повний співчуття погляд дами. Помітила, що у неї, у господині цього кабінету, також червоні очі і сяк-так підведені брови.

Опустивши погляд на анкету, Барбора побачила в одній із граф два числа: «30» і «50». Число «50» Крістофер обвів ручкою.

Намагаючись тримати себе в руках і затамувавши подих, Барбора написала якнайретельніше ім’я та прізвище Андрюса.

Крістофер витягнув гаманець, передав жінці триста євро, які вона сховала в зелену металеву скриньку з маленьким ключиком, що стирчав із неї.

На вулиці сяяло сонце.

— Підемо в кав’ярню! — запропонував Крістофер і торкнувся її плеча.

Безлюдна тиха рю де ля Гар здавалася несправжньою. Як частина декорації в театрі. Відсутність вітру доповнювала це відчуття.

Жан-Мішель зустрів їх провинною посмішкою.

— Un whisky, — попросив Крістофер і запитально подивився в червоні очі Барбори.

Та кивнула.

— Encore un! — Крістофер витлумачив Жан-Мішелю її кивок французькою.

Вони сиділи за тим же столиком, за яким тут сидів Андрюс. І не знали про це.

— Ну що, — сказав Крістофер і зітхнув. — Усе гаразд. Поховаємо його завтра біля моєї Дженніфер... Ота дама мені ці правила читала, ніби я їх не знаю! Хто має право бути похований у Фарбусі! Теж мені Пер-Лашез! Черга у них із небіжчиків перед воротами цвинтаря стоїть, а їх не пускають! — він засмучено похитав головою, пригубив віскі. — Але все гаразд. Я їм присягнув, що вдочерю тебе.

Жінка підняла здивований погляд на старого.

— Інакше, сказали, що неможливо! Тільки ті, хто офіційно тут живе або хто має похованих родичів. Тепер ти маєш!

Він зазирнув у вічі Барбори, і вона відчула в його погляді стільки тепла, що на душі стало спокійніше, повернулася впевненість у власних силах, у свою здатність пережити все це.

— Ну а раз чоловік тут похований, то й ти маєш право... — заговорив старий і раптом осікся, замовк. — Вибач, тобі про це думати ще рано... Це мені вже час.

Барбора вибачливо похитала головою, мовляв, нічого страшного!

— Ми не розписані, — сказала вона.

— Це не має значення, ви жили разом. Його батьки знають?

— Ні. Я потім повідомлю. Після похорону. У нього тільки мама. У неї не буде грошей на дорогу. А що таке «50» на тій анкеті?

— Оренда могили. Можна на тридцять років, а можна на п’ят­десят.

Жан-Мішель відмовився брати гроші за віскі. Замість цього він затримав Крістофера на кілька хвилин розпитуванням.

Наступного ранку простенька машина з похоронного бюро Арраса привезла у Фарбус труну з тілом Андрюса. Свіжовикопану могилу біля білого каменя з іменем «Дженніфер» «охороняли» двійко робітників мерії в синіх комбінезонах і одягнутих поверх них однакових синіх куртках.

Вони ж і перенесли труну до могили і поставили її на дві оббиті оксамитовою тканиною підставки.

— А можна відкинути віко? — спитала Барбі у Крістофера пошепки.

У долоні вона тримала слоїчок із останнім трюфелем, захований у чорний полотняний футляр-мішечок для мобільного. Хотіла опустити цей мішечок в труну, щоб забрав Андрюс його із собою, як пам’ять про їхній найкращий у житті вікенд.

Крістофер відійшов до водія похоронної машини. Перебалакав із ним і повернувся до Барбори.

— Ні, вона вже закріплена. І без присутності лікаря не ­можна.

Барбі заплакала. Пустельне кладовище, де нікого з близьких Андрюса, крім неї. І сторонні. Зовсім сторонні: двоє в синіх комбінезонах, водій, і не зовсім сторонній Крістофер, котрий узяв на себе клопоти, пов’язані з похороном. А близькі — вони далеко! Дуже далеко!

Цього ранку Барбора зателефонувала Інґриді,