Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

боявся, – діяти самостійно. Мюнцер щось сказав. Старший колони це помітив.

– Що? Що ти сказав? Крок уперед, пес вошивий!

Виглядало, що «пес вошивий» був його улюблений вислів. Мюнцер зробив крок вперед і виструнчився.

– Я сказав, чи це не буде неповагою, що обергруппенфюрера нестимуть в’язні?

Він шанобливо дивився на старшого колони.

– Що?! – крикнув той. – Що, пес вошивий?! Як тебе це обходить? А хто б, по-твоєму, мав його нести? Ми маємо…

Він змовк. Здавалося, зауваження Мюнцера мало сенс. Властиво, покійника мали нести есесівці, але за той час в’язні могли втекти.

– Чого стоїте мов укопані? – кричав він. – Уперед! – Раптом йому майнула думка, куди можна занести Дітца. – В госпіталь!

Що з трупом мають робити в госпіталі, не розумів ніхто. Йому просто здалося, що це відповідне, нейтральне місце.

– Вперед… – Старший колони крокував попереду. Це видавалося йому важливим.

Раптом на виході з площі Ринок з’явився автомобіль. Низький «мерседес компресор». Машина повільно наближалася, шукаючи дорогу між завалами. Її блискуча елегантність виглядала серед руїн майже непристойно. Старший колони виструнчився. «Мерседес компресор» – офіційний автомобіль великих бонз. На задньому сидінні розташувалися два офіцери СС високого рангу, ще один сидів поруч із водієм. До машини були прикріплені численні валізи, кілька менших лежали просто в салоні. Офіцери сиділи із сердито відсутніми обличчями. Водієві доводилося повільно просуватися купами того, що колись було будинками. Вони впритул наблизилися до в’язнів, які на дверях несли Дітца. Офіцери туди не дивилися.

– Давай! – озвався передній до водія. – Швидше!

В’язні зупинилися. Левінські тримав двері за задній правий кут. Він бачив розтрощену голову Дітца й усміхнену – різьбленого маленького Мойсея, бачив «мерседес», валізи й офіцерів-втікачів і глибоко дихав. Машина повільно сунула повз.

– Лайно! – вилаявся раптом один з есесівців, здоровань із боксерським носом. – Лайно! Лайно смердюче!

Він говорив не про в’язнів. Левінські прислухався. На якийсь час далекий гуркіт зник у торохкотінні мерседесового двигуна; а тоді знову загуло, приглушено й невідворотно. Підземні барабани смертельного маршу.

– Вперед! – спантеличено командував старший колони. – Вперед! Пішли!

Поволі наближався вечір. Табором ширилися чутки. Вони літали бараками і щогодинно змінювались. Раз казали, що есесівці зникли, тоді з’являвся хтось і повідомляв, що навпаки – отримали підкріплення. То американські танки були вже поруч із містом, а тоді неслася чутка, що це німецькі частини, які боронитимуть місто.

О третій з’явився новий староста блоку. Цього разу червоний, а не зелений.

– Не наш, – розчаровано мовив Вернер.

– Чого це? – спитав 509. – Він один із нас. Політичний, а не кримінальник. Чи що ти маєш на увазі під «наш»?

– Ти ж це знаєш, навіщо запитуєш?

Вони сиділи в бараці. Вернер хотів дочекатися відбою і повернутися в робочий табір. 509 принишк, аби побачити, який їм дістався староста. Поруч із ними в передсмертній агонії хрипів чолов’яга з брудним сивим волоссям, він помирав від запалення легенів.

– Наш – це той, хто належить до табірного підпілля, – пояснив повчальним тоном Вернер і засміявся. – Ти ж це хотів знати, га?

– Ні, – відказав 509. – Я не це хотів знати. І ти не це мав на увазі.

– Наразі я маю на увазі це.

– Так, наразі. Доки потрібна ця ситуативна, вимушена спілка. А потім?

– Потім, – мовив здивований таким невіглаством Вернер, – потім має бути партія, яка перейме владу. Монолітна партія, а не жменька збитих докупи людей.

– Отже, твоя партія. Комуністична.

– Ну, а яка ж іще?

– Будь-яка інша, – сказав 509. – Яка завгодно, аби лише не чергова тоталітарна.

Вернер коротко засміявся.

– Ну ти й паяц! Жодної іншої. Саме тоталітарна. Ти бачиш ті знаки на стіні? Усі проміжні партії розмолоті в порошок. Комунізм досі сильний. Війна скінчиться. Росія окупувала велику частину Німеччини. Це, поза сумнівом, найбільша сила в Європі. Час коаліції минув. Ця була остання. Союзники допомогли комунізмові, а себе, дурні, послабили. Мир у світі залежатиме від…

– Я знаю, – перебив 509, – знаю цю пісеньку. Скажи краще, що станеться з тими, хто проти вас, якщо ви переможете і прийдете до влади? Чи з тими, хто не за вас?

Вернер помовчав якийсь час, а тоді сказав:

– Тут є багато різних варіантів.

– Я знаю які. І ти знаєш. Вбивати, катувати, запихати в концтабори – ти і це маєш на увазі?

– Серед іншого. Залежить від того, що буде необхідним.

– Справжній прогрес. За це вартувало відсидіти тут!

– Так, це прогрес, – незворушно пояснив Вернер, – це прогрес у цілі. Прогрес у методах. Ми нічого не робимо з жорстокості. Лише з необхідності.

– Цього я наслухався. Таке мені казав Вебер, коли запихав під мої нігті сірники, а потім підпалював. Це було потрібно для здобуття інформації.

Дихання сивоволосого чоловіка перейшло у переривчастий передсмертний хрип, знайомий кожному в таборі. Часом хрип припинявся, тоді в тиші чувся тихий гуркіт на горизонті. Це була наче літанія – останні передсмертні подихи і далека відповідь. Вернер поглянув на 509. Він знав, що Вебер тижнями катував його, аби довідатися імена й адреси. Вернерову адресу також. 509 протримався і нічого не сказав. А Вернера згодом виказав якийсь слабкий партієць.

– Коллере, чому ти не хочеш приєднатися до нас? – спитав він. – Ти б нам придався.

– Те саме запитував у мене Левінські. А ми з тобою дискутували про це ще двадцять років тому.

Вернер всміхався доброю замирювальною усмішкою.

– Так, дискутували. Часто. Але я знову тебе запитую. Час індивідуалізму минув. Залишатися наодинці більше не вдасться. Майбутнє за нами, а не за корумпованим центром.

509 поглянув на голову аскета.

– Коли оце скінчиться, – повільно сказав він, – скільки пройде часу, поки ти станеш мені таким самим ворогом, як ті, що зараз стоять на вартових вежах?

– Небагато. Тут у нас була вимушена спілка проти нацистів. Коли війна закінчиться, вона відпаде.

509 кивнув.

– А ще мені цікаво, скільки б минуло часу, доки ти б не кинув мене за ґрати, якби був при владі.

– Небагато. Ти досі небезпечний. Але тебе б не катували.

509 зітнув плечима.

– Ми посадимо тебе, і ти працюватимеш, або тебе розстріляють.

– Це втішно. Отак я собі й уявляв ваше золоте століття.

– Іронія твоя дешева. Ти сам знаєш, що примус необхідний. Примус – це захист на початковій стадії. Згодом у ньому не буде потреби.

– Буде, – заперечив 509. – Його потребують усі тиранії. І з кожним роком дедалі більше, а не менше. Це їхня доля. І завжди їхній кінець. Тут ти можеш у цьому переконатися.

– Ні. Розв’язана нацистами війна стала їхньою фундаментальною помилкою, бо вони до неї не доросли.