Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

і тому в такт гатив кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому квачу від гуміарабіку. Його запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало ніякої реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате почав барабанити по стільці, виспівуючи на мотив «Ich weiss nicht, was soll es bedeuten»[333] оголошення: «Кароліна Дрегер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках…»

Він співав усе тихіше й тихіше, аж поки нарешті замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові змогу розповісти про своє нещастя, на що Швейкові ледь-ледь вистачало його скромних знань німецької мови.

Швейк почав з того, що він усе ж таки мав рацію, коли йшов на Фельштин понад струмком, і він не винний, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається в ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов’язок як квартир’єра йти найкоротшою дорогою на Фельштин. Росіянин, тільки-но його побачив, утік, залишивши в кущах своє обмундирування. А він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, і тому на цей випадок приміряв залишену форму, аби перевірити, як у такому випадку він почуватиме себе в чужій формі.

Роз’яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і доторкнувся до його плеча; цього було досить, щоб фельдфебель упав із стільця на підлогу, де спокійно спав далі.

— Перепрошую, пане фельдфебелю, — сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.

Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило групу полонених, у якій був Швейк, відправити прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль — Любачів.

Отож усе лишилося по-давньому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала далі. Угорці-конвоїри гнали всіх швидкими темпами вперед.

В одному селі на перепочинку полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених. Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: «Herr Leutnant, ich melde gehorsamst!» Але більше нічого не встиг сказати, бо зразу до нього підскочили двоє солдатів-мадярів і штовханами в спину знову запхали назад поміж полонених.

Офіцер кинув услід йому недокурок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи, вони теж мусять воювати.

Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Це стало можливим тільки в Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де збереглися цілими стайні для коней фортечної артилерії.

У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони аж ворушили короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, які тягнуть матеріал на будову свого мурашника.

Полоненим тут роздали трохи чорної бурди з чистого цикорію і по шматку цвілого кукурудзяного хліба.

Потім їх прийняв майор Вольф, тогочасний володар усіх полонених, яких надсилали сюди на відбудову Перемишльської фортеці та її околиць. Це був дуже сумлінний чоловік. Він тримав у себе цілий штаб перекладачів, які відбирали з полонених спеціалістів-будівників відповідно до їхнього таланту й освіти.

Майор Вольф убив собі в голову, нібито російські полонені прикидаються дурниками, бо часто на його запитання: «Чи вмієш будувати залізниці?» — вони стереотипно відповідали: «Ні про що не знаю, ні про що таке й не чув, я жив чесно, благородно».

Коли полонені вишикувалися перед майором Вольфом і всім його штабом, він спершу по-німецькому спитав, хто з них знає німецьку мову.

Швейк рішуче виступив уперед, виструнчився перед майором, козирнув і відрапортував, що розмовляє по-німецькому.

Майор Вольф, явно зрадівши, відразу ж запитав Швейка, чи він, бува, не інженер.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, — відповів Швейк. — Я не інженер, але ординарець одинадцятої маршової роти австрійського дев’яносто першого полку. Я потрапив до вас у полон. Це сталося так, пане майоре…

— Що таке? — ревнув майор Вольф.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, це сталося так…

— Ви чех, — горлав далі майор Вольф. — Ви переодяглися в російську форму?

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, саме так і було. Я справді дуже радий, що ви, пане майоре, відразу зрозуміли моє становище. Можливо, наші вже десь воюють, а я тут можу марно прокалатати всю війну. Дозвольте, пане майоре, ще раз як слід усе пояснити.

— Досить, — кинув майор Вольф, покликав двох солдатів і наказав негайно відпровадити цього чоловіка на гауптвахту, а сам ще з одним офіцером, не кваплячись, пішов слідом за Швейком. Розмовляючи з офіцером, він несамовито жестикулював. У кожному його реченні згадувалося щось про чеських солдатів. Другий офіцер відчув у його словах невимовну радість, бо ж майор був певен, що своїм гострим оком виявив одну з тих пташок, про зрадницьку закордонну діяльність яких уже кілька місяців усім командирам військових частин розсилалися засекречені повідомлення. Було встановлено, що деякі втікачі з чеських полків, забуваючи про свою присягу, вступають у лави російської армії, служать ворогові й виконують для нього шпигунські завдання.

Австрійське міністерство внутрішніх справ ще ходило навпомацки щодо місцеперебування якої-небудь бойової організації, утвореної з утікачів. Воно ще не знало нічого про революційні організації по той бік фронту, і лише в серпні на лінії Сокаль — Мілятин — Бубново командири батальйонів дістали таємні циркуляри про те, що колишній австрійський професор Масарик утік за кордон, де тепер веде протиавстрійську пропаганду. Якийсь дурник у дивізії доповнив цей секретний документ таким наказом: «У випадку затримання — негайно припровадити його до штабу дивізії».

Майор Вольф у цю пору ще не мав і найменшої уяви, що саме для Австрії готують утікачі, які пізніше, зустрічаючись у Києві та в інших місцях, на запитання: «Що ти тут робиш?» — весело відповідали: «Я зрадив найяснішого монарха».

З цих секретних документів він знав лише про існування таких утікачів-шпигунів. І ось один з них, якого зараз ведуть на гауптвахту, так легко потрапив до нього в пастку. Майор Вольф був до деякої міри честолюбний і уявляв собі, як він дістане подяку й нагороду від вищих інстанцій за свою обережність, пильність і здібності.

Поки дійшли до гауптвахти, майор Вольф уже був переконаний, що питання, хто знає німецьку мову, він поставив навмисне, бо йому зараз же під час