Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Настя наказала нікого не пускати до гетьмана, а Борецькому замовила правити щоденні молебні за нього.

Сагайдачний мало не весь час лежав сам. Сувора й чесна правда смерті дивилася йому просто в очі. В одноманітній самотності пригадував він все життя, людей, з якими доводилося стикатися, і по-новому розцінював і розумів їх. Він вгадував їх думки і настрої з непомітних натяків, з несвідомих тіней і з зміни виразу їх обличчя.

І, те, що колись було йому неприступно і незрозуміло, — враз ставало прозорим і ясним, наче осяяне якимсь сліпучим і правдивим світлом.

Він бачив, що Насті важко дивитися на його нескінченне конання, що одноманітне й відлюдне життя в цих сувороскорботних покоях стає їй непереносною мукою, і не засуджував її за дражливість, за іноді несподівані сльози або сувору й ворожу мовчазність.

«Непристойно так довго конати, — думав він. — Але ж треба, трeбa дочекатися відповіді».

Потроху ознайомлював він її з своїми справами, показував папери, документи, показував, де ховає він гроші, де інші скарби; де розкинулися його хутори і рілля, і скільки коней і худоби має він у безмежному Дикому Полі.

— Все тобі залишиться, — додав він.

А вона слухала, байдужа й мовчазна, ніби життя довіку втратило для неї і зміст, і смак.

Лише один раз вона спалахнула і обурилася, коли Петро Конашевич розповів їй, що Самійло Корецький загарбав у нього значний клапоть землі.

— Та як же ж ти терпиш таке?! — палко вигукнула вона. — Чи то суду тут немає?!

Сагайдачний всміхнувся.

— Це вже тобі доведеться з ним позиватися, — бо мого віку не вистачить. Проте й суди не допоможуть, з панами магнатами судяться зброєю.

— Так хіба ж тобі сили — бракує?! — спалахнула вона. — Та я б залюбки озброїла челядь!.. А в Корецького тепер сили катма — сплюндрував його Нур-ед-Дін з Кантемиром.

— Помру — роби що завгодно, — вдpyгe спинив її Сагайдачний. А коли Настя засперечалася, почала доводити, що не варт відкладати такої важливої справи, уважно зиркнув на неї і раптом сказав:

— Знаєш, що? Їжджай ти до Сагайдаччини. Побачиш, що там і як… Може, маєш ти дійсно рацію. А козаків я тобі дам.

Настю наче збризнуло живою водою. Вона побачила якусь мету, — живе діло, на яке можна витрачати і сили і час. За кілька днів зібралася вона у дорогу, а господарство доручила Причепі і Любці.

І ще порожніше і тихше стало в гетьманському будинку. Березневі вітри співали по коминах своїх голодних і холодних пісень. Кучугури вже вогких і ніздрястих снігів ще зазирали у вікна, але з кожним днем танули, осідали… І рідко-рідко коли хтось oдвiдувaв хворого.

А Сагайдачний жив зосередженою, напруженою надією на відповідь короля. Ніби всі його сили збіглися в одну точку, одну іскру, що підтримувала його вже нетривке життя. Він рахував дні і години, уявляв собі, як мчать Балика й лікар пустинним, засніженим Поліссям і Білоруссю, де вони зупиняються, де ночують, де змінюють коні.

Йому не гіршало, але й не кращало. Поки лежав нерухомо, він нібито почував себе добре, але рухатись не міг.

Вчащав до нього митрополит Іов Борецький, розповідав новини, потім завжди переводив розмову або на братство і школу, або на владик. Скаржився на утиски, на нестачу у всьому. І хворий розумів його мету.

— От зроби добре діло, — якось одверто висловився владика. — Не забудь свою школу і братство. Єдиний-бо вона є світоч православ'я, єдине джерело знання для наших діток.

— Не така вона, як я мріяв, — не одразу відповів Сагайдачний. — Нам треба школу життєву, а ви готуєте з дітей полемістів-ченців. Нам треба захищати себе на суді, розумітися на простеньких хворобах, торгувати, підраховувати виторг, промовляти на соймиках і на рочках, а ви… як п'ятсот років тому: trivium та quadrivium…[381] Навіть згадати огидно.

Борецький спалахнув.

— Та де ж ти бачив таку школу, яка тобі ввижається? Медицини та права вчаться па університетах та академіях. А маленьких дітей треба вивчати грамоти та святого письма. Ось зачекай — підростуть вони, тоді й за академію буде мова. Хіба ж діти подолають таке?!

І раптом, згадавши застереження лікаря, замовк і роздратовано і трохи ніяково засмикав довгі рукава,

— Ну, а як справи з вашим визнанням? — порушує хворий мовчанку.

— Та… все на мертвому… Ми ж не були на останньому соймі перед Хотинським походом. Незручно було: сказали б, що ми видираємо згоду, коли держава гине під навалою турків. Так і сидимо в Терехтемирові, бо ж носа не сунути нам ані на Білорусь, ані навіть до Житомира… Тільки за шаблями твоїми й спасаємось. Борецький розповідає Сагайдачному про те, що уряд не визнає православних владик, що сидять вони в Терехтемирові за козацькими шаблями.

— Обридло ж воно, наболіло. Вже слабші духом вагаються, бо хоч Христос і заповів нам вінець мученицький, та не можемо ми покинути паству свою без захисту на розтерзання вовкам духовним, від Ватікану сущим. Сумують і м'ятуться їхні душі, а найпаче всіх страждає преосвященний Ісайя Копинський. Далекий Перемишль, паства його, і не скоро потрапить він до неї, так і залишається преосвященний отець скромним ректором братської школи і архімандритом братського монастиря під щохвилинною і щогодинною загрозою нападу драбантів з папежниками. Ніяке довготерпіння не може винести такої муки очікування! І вагається серце владики: хоче він написати в Москву патріарху Філарету просити його, щоб прийняв він владику со мніхи в підданці царя Михайла і дати йому притулок в безкраїх просторах Московщини. А проте не будемо передчасно говорити про справу цю…

І знов заговорив про заповіт.

Обридло ж воно, наболіло… Вже слабші духом вагаються, бо ж нікому страждати не солодко… Ось і Сакович, і навіть владика Курцевич… Та чого там завчасно казати… Мабуть, ще й плещуть зайве… — перебив себе митрополит і знов заговорив про заповіт.

Сагайдачний і сам думав про нього. Дратувало тільки це неприховане бажання Борецького відірвати собі з близької спадщини ласий шматок.

І мимоволі пригадував Сагайдачний текст з пророцтва: «Розподілять ризи моя і про одіж мою кидатимуть жереб». Але не це хвилювало його. Життя відійшло надто далеко, і навіть на самого себе дивився гетьман, наче читав про себе в старовинних книжках або бачив себе на малюнку.

Тільки справа козацька ще й хвилювала його. І вночі, коли запалювалася кров його гарячковим огнем, знову пригадував він скарги Богдана Балики і нібито з небуття виринала скривавлена постать Яська Бородавки. А чи не був він правий, коли докоряв Петру Конашевичу за його бажання добитися