Читати книгу - "Війни художників"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гущенко неквапливо одягнув білу сорочку без краватки і сірий літній костюм. Його він привіз із Москви і ще жодного разу не носив. Саме в такому одязі Кузелю має чекати людина з радянського посольства.
Раптом Гущенко згадав про долю свого попередника. Ще раз кинув поглядом у дзеркало. Йому спало на думку: «Ось так ти можеш виглядати, але вже мертвим, лежачи в домовині». Невже це можливо? Невже його тіло, цей досконалий механізм, сьогодні до вечора може перетворитися на купу кісток і м’язів? Очі, неймовірно складний, до кінця незрозуміло як влаштований орган, не зможуть бачити блакитного неба і жовто-зелених берлінських лип. Руки не зможуть узяти пензля. І, головне, його марно будуть чекати Марія із Сашком. Будуть чекати дні, місяці, роки. Ні, цього не може бути. Геть подібні думки! Все буде добре. Тільки так! Він примусив себе посміхнутися двійникові у дзеркалі. Двійник відповів. Тільки посмішка вийшла трохи вимученою.
Гущенко вийшов з готелю і якийсь час бродив по Курфюрстендам, зазираючи у вітрини і виглядаючи «хвоста». На афішній тумбі висіла велика афіша балету «Танцює Харольд Кройцберг». Подумав: «Треба обов’язково подивитися Кройцберга, якщо все закінчиться вдало». Близько години їздив у метро, виходячи нагору, повертався, пересідаючи з потяга на потяг. Заходив у вагон останнім, щоб побачити того, хто кинеться за ним.
Через дві години Гущенко був упевнений, що відірвався б і від найдосвідченішого «хвоста». Як кажуть, береженого й Бог береже.
Він зателефонував з автомата і, дяка богові, Кузеля був на місці і взяв слухавку. Гущенко сказав: «Доброго дня, пане Діц, я від’їжджаю 12-го». Це означало — підтверджую раніше обумовлену зустріч о 12-й у кафе «Weisse Rose» на розі, за квартал від інституту. Кузеля відповів: «Здається, пане, ви помилилися номером». Це означало, що він погоджується на цей час. Якби він з якоїсь причини не зміг прийти на зустріч, то відповідь мала б звучати коротко: «Ви помилилися!»
24 червня 1940 року, 11 год. 40 хв.
Берлін
Гущенко сів за столик під рожевою парасолькою кафе «Weisse Rose». Його трохи нервував нескінченний потік перехожих, що закривав від нього ту частину вулиці, звідки мав з’явитися професор. У «Weisse Rose» майже немає відвідувачів, і лише за двома столами сидить кілька німців, що раз по раз виголошують тости за успіх німецької зброї.
За чверть дванадцята. Ерзац-кава встигне охолонути. Гущенко ловить на собі здивований погляд офіціанта. Чого клієнт не п’є таку хорошу ерзац-каву? Гущенко відсьорбує і робить вигляд, що захопився статтею в «Беобахтер».
Він волів би замовити пиво. Але, щоб Кузеля його впізнав, людина в сірому костюмі має пити саме ерзац-каву і читати саме «Беобахтер».
Ще раз оглянути площу. Ось він. Гущенко добре запам’ятав фото професора, яке показали йому в Москві. Чоловік швидко простує переходом через площу. Кузеля досить пунктуальний і з’являється рівно о дванадцятій.
Він худий, з вузьким видовженим обличчям, одягнений у темний костюм, сіру сорочку із чорною краваткою і чорний фетровий капелюх. Типовий вигляд німецького професора.
Кузеля роззирається навколо, бачить його, сідає поряд і тихо говорить умовну фразу:
— Ви когось чекаєте, чи у вас не зайнято? — його голос трохи тремтить. Видно, що професор нервує.
— Здається, той, на кого я чекаю, вже не прийде, — відповідає Гущенко. — Так що можете розділити мою самотність.
— Будемо говорити тут? — запитує Кузеля озираючись.
— Думаю, тут гарне місце. Нас майже не видно з вулиці. Столик стоїть окремо, і навряд чи хтось нас почує.
— Ви — німець? — запитує Кузеля, з цікавістю оглядаючи його і, схоже, заспокоївшись, неквапливо дістає люльку, пакетик з німецьким тютюном і закурює.
— Ні, українець, — хитнув головою Гущенко. Махнув рукою кельнеру і попросив ще чашку ерзац-кави.
Кузеля здивовано округлив очі й наморщив лоба. Його видовжене обличчя витягнулося ще більше:
— Українець? Тоді скажіть щось українською. Не відмовте у такій люб’язності землякові.
— З радістю! — Гущенко посміхається цьому неочікуваному випробуванню. — Щиро радий зустрічі з вами, земляче!
— І справді — українець! Вони здогадалися до мене прислати саме українця. Психологи, — на обличчі професора теж з’являється посмішка. — Ви з якої України?
— Із центральної, потім — східної. Катеринослав, Юзівка.
— А зараз?
— З Москви, — стенає плечима Гущенко.
— Ну, звісно ж, із Москви! Я ставлю дурні запитання. Але ви чудово говорите німецькою. Як справжній берлінець, — він киває головою: зведено перший місток взаєморозуміння.
Кельнер ставить перед Кузелею чашку з паруючою ерзац-кавою, і той обережно відсьорбує ковток.
— А звідки така німецька?
— Я прожив у Берліні п’ять років.
— Служили в дипмісії?
— Ні. Навчався в художній школі.
— Стривайте, а я думаю, чому ваше обличчя мені таке знайоме. Я читав у якійсь газеті. Ви художник — Микола, Микола…
— Гущенко.
— Який очолює радянську делегацію митців! — Кузеля ляскає себе по лобі. — Ви навчалися в школі Кампфа в Берліні!
— Саме так, а потім понад десятиліття жив у Парижі.
— То ви унікальна людина! Бачили Європу, і що вас змусило примкнути до цих нелюдів? — Кузеля відпив іще ковток ерзац-кави, взяв у рота люльку і з насолодою затягнувся. — Ви ж могли залишитися в Парижі й жити не тужити. Навіщо вам усе оце?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни художників», після закриття браузера.