Читати книгу - "Останнє літо"

і де й кому була догана, і де подяка, і де за наказом Серпіліна записані до ад’ютантського блокнота нагадування, щоб подати на ордени. І де Серпілін сказав про одного чоловіка, котрий не сподобався йому, що ревізори з таких, як він, — кращих не знайдеш, а поставити його начальником служби тяги — ні чорта не потягає! Щодня після того, як узяли Могильов, сідали й їхали цією дорогою все далі й далі на захід… «А тепер повертаємось ногами вперед», — гірко подумав Синцов і, підвівши голову, дивився вже у вікно автобуса.

Вікно високо, і, якщо дивитись сидячи, крізь нього видно не дорогу, а тільки ліс і небо…

Все одно ніде від себе не дінешся, і того, що сказала Таня, не викинеш з пам’яті. І хоч загинув Серпілін, а в голову лізуть думки про власне життя, в якому одне воскресло, а друге не хоче вмирати, і невідомо, як далі жити…

Аеродром у Могильові вже підправили після наших недавніх бомбардувань. Затрамбували вирви й повитягали з поля недогарки німецьких літаків. За краєм льотного поля стриміли їх крила і фюзеляжі.

У Могильові базувались ІЛи; автобус під’їздив до «дугласа», що стояв край поля, під ревіння штурмовиків на зльоті.

Синцов подумав, що не сьогодні-завтра наступ змусить штурмовиків пересісти кудись далі на захід. Відстань до цілей дедалі збільшується…

Біля «дугласа» виникла та неминуча метушня, що буває, коли вантажать непередбачені габарити. Спочатку гадали — труна пройде так, а потім виявилось — треба заносити інакше. Потім почали виймати з автобуса тимчасові стояки, на яких було закріплено труну в дорозі.

Вирішили прилаштувати їх і в літаку. Тим більше, що льотчики обіцяли бовтанку: синоптики попередили про грозовий фронт між Смоленськом і Москвою.

Метушня не стосувалась ні минулого, ні майбутнього.

В минулому було життя, в майбутньому — похорон. А це все таке собі — перевалка від одного до другого.

Кузьмич, щоб не звертались раз у раз: «Дозвольте пройти, товаришу генерал?» — відійшов убік і ходив туди й сюди, все так само похиливши голову і тримаючи кашкета в руці, як їхав у автобусі.

До смерті — чи до чужої, чи до своєї — він ставився досить просто, та й не вважав, що до неї можна ставитись якось інакше. Жартував, що смерть — річ військова, все за статутом, до пори, до часу був живий, а настала пора — помер. Та хоч як кепкуй із смерті, а глибоко в душі людина не може з нею примиритись.

Серпілін був дорогий Кузьмичу й тим, що тоді, в Сталінграді, заступивсь, умовив не везти його до госпіталю, поки не скінчиться битва, і тим, що потім не заперечував узяти до себе заступником, не побоявся похилого віку.

Він не відчував до Серпіліна жалюгідної вдячності людей, які знають про себе, що вони не на своєму місці, та через слабкість душі ладні любити того, хто їх терпить.

Маючи власний погляд на роль заступника як людини, завжди готової їхати, куди треба, і робити все, що треба.

Кузьмич вважав себе на місці; і радів, що не обманив віри Серпіліна — старий віл борозни не зіпсує.

Але тепер цієї людини, що вірила в нього, не стало.

А заново доводити комусь іншому, хоч би й тому ж Бойкові, те, що одного разу вже доведено, важко. І цей тягар на душі нагадував про вік і давні рани. Відлітаючи до Москви, він розумів, що в розпалі операції од війни відривають того, про кого думають, що він менше за інших при ділі, — приховувати це від себе було марно.

Після того, як закріпили труну в літаку, Євстигнєєв залишився всередині, а Синцов зіскочив на землю.

Командир екіпажу підійшов до Кузьмича доповісти.

— Товаришу генерал-лейтенант, до вильоту готові.

Кузьмич обернувся й допитливо подививсь йому в обличчя:

— Незадоволений, що з нами летиш?

— Чому незадоволений, товаришу генерал-лейтенант?

Виконуємо, як нам наказано.

— Мало що наказано. Знаю, ви цього не любите. Не бійся — долетимо.

І, сказавши це, згадав, як познайомилися з Серпіліним, коли летіли в січні сорок третього з Москви в Сталінград. Теж на «дугласі» і теж разом, тільки обидва живі.

Біля трапа стояв Синцов.

— Прощавай, — сказав Кузьмич і, вже ступивши на першу сходинку, обернувся — Що робитимеш?

— Якщо дозволять, у стрій піду.

Кузьмич подивився на Синцова, думаючи і про нього, і про себе самого, кивнув і поліз у літак.

Бортмеханік затягнув слідом за ним алюмінієву драбинку і зачинив зсередини люк. Повітряні струмені від гвинтів виклали траву й погнали її назад так, наче зараз одірвуть від землі. «Дуглас» вирулив краєм льотного поля, злетів і пішов понад Дніпром на північ.

Синцов витяг годинника й прикинув час — якщо Бойко із Захаровим поїхали на початку восьмої у війська, раніш як о п’ятнадцятій навряд чи повернуться, а зараз — пів на одинадцяту. Час дозволяв заїхати в санвідділ, хоча б залишити Тані записку. Що вона серед дня на місці, надії мало.

— Поїхали?

— Поїдемо.

Гудков дивився вслід літакові і невдоволено одірвався, немовби щось іще бачив там, у небі, а йому перебили.

— Як рука? Не розтрусило?

— В автобусі трохи забив об лавку, а так нічого.

Військлікар, коли рану обробляв, сказав: «Нерви не перебиті, а кісточки зростуться. Баранку вдержиш».

Синцов пішов був до машини, але Гудков затримав його: хотів звернутися з проханням, поки вдвох…

— Командир автобату співчуває, пообіцяв залишити в себе. «Аби тільки, — каже, — медицина тебе кудись від нас не загнала. Про це вже сам подбай!» А як я можу подбати? Може, ви скажете в санчастині штабу, щоб мені до них дозволили на перев’язки ходити? А я тим часом у нас в автобаті, на ремонті, прилаштуюся. Хоч