Читати книгу - "Дім, в якому…"

трапляються один раз, якщо взагалі трапляються. Імовірність повторення надзвичайно мала. Але ігнорувати навіть зовсім манюню ймовірність усе ж таки не варто.

— Хочеш сказати, що одного разу таке вже було? Коли?

Я зітхаю. Ніхто не знає історії власної домівки. І знати не бажає. Для них це вицвілий мотлох, вони ані хвилини не витратять на те, щоб його обнюхати. Безумовно, ніхто з них не стане археологом — любителем розкопувати й сповнюватися захватом від викопаного.

— Жив-був колись давно такий чоловік, — починаю я. — Дуже багатий і дуже потворний. А може, і не дуже потворний, але дуже хворий. Тепер уже нема як про це дізнатися, бо він ніколи не фотографувався, а якщо фотознімки робили потайки, тут же починав судитися з кожним, хто так вчинив. Він ховався від усіх у своєму будинку, збирав колекцію старовинних музичних інструментів і нікого не бажав знати. Розсилав у різні журнали статті, підписані псевдонімом Тарантул, але їх майже ніколи не друкували, бо він в основному лаяв уряд і всі організації, з якими йому доводилося стикатися, загалом кажучи, «бризкав отрутою», як він сам це називав, а таке ніхто не візьметься публікувати. У нього, здається, років за десять тільки й узяли, що одну статтю про старовинні музичні інструменти. Усі його родичі дочекатися не могли, коли він помре, щоб поживитися його грошима. Він про це, звичайно, знав, тому відшукав сирітський притулок, який збиралися прикрити, позаяк будівля, в якій розташовувався притулок, була страшенно старою. І він профінансував ремонт цієї будівлі та створив фонд, який повинен був підтримувати цей притулок після його смерті.

Я замовкаю й малюю на скатертині невидимого павука. Ручкою ложки.

По ходу розповіді до нашого столу підсіли ще декілька слухачів, але я нічого не маю проти, хай собі слухають, якщо їм цікаво.

— Він склав список усіляких правил і обмежень для тих, хто житиме в його будинку та на його гроші. Тільки відтоді минуло так багато років, що половини цих правил перестали дотримуватися.

— А які були правила? — нетерпляче запитує Русалка. — Ти знаєш їх. Розкажи!

— Ну, там було щось стосовно ремонту не рідше, ніж раз на три роки. І приймати почали в основному калік, це відтоді почалося. Недоумкуватих не приймали, бо він сам склав навчальну програму, а вона була ускладненою, недоумкуватий з нею не дав би ради. Він навіть мав неприємності через це, його звинувачували в тому, що він занапастив усі свої гроші, віддавши їх на один напівзруйнований притулок, хоч на ці кошти можна було побудувати двадцять таких притулків, а потім ще й обмежив доступ у притулок тим, кого доля обділила найбільше.

— Табакі! — обурено каже Дракон. — Звідки ти знаєш всякі такі штуки, та ще й із такими подробицями? Зізнайся, ти все це вигадав!

— Зізнаюся. Сидів і від нічого робити вигадував. Тренував уяву.

Дракон безцеремонно хапає мою чашку й відсьорбує з неї.

— Надто це романтично, — бурчить він, — у житті так не буває. Якщо й було щось приблизно подібне, ти однаково там від себе понаприкрашав.

— Зате тебе це схвилювало. Он як ти вихлебтав чужу каву від зворушення.

Дракон повертає мені чашку й дивиться з докором.

— То ти визнаєш, що це була брехня?

У нього волохаті брови, лоб заріс майже цілком, з вух витикаються пучки жорсткого волосся. З усією цією шерстю він нагадує чорта з дитячих казок. Так і ввижаються заховані ріжки. За спиною в нього млосний збоченець Ангел до ладу та не до ладу закочує очі. А вільний стілець окупував Гупі, з хронічним нежитем і найбільшими в Домі, після моїх, вухами. Думаю, що якби старий Тарантул міг нас бачити, він би залишився задоволеним.

— Це, мабуть, правда, — каже Русалка переконано. — Коли Табакі бреше, він стоїть на своєму до останнього, а не зізнається, що все вигадав.

Дракон крутить патлатою довбешкою.

— І кому з вас вірити? Він каже, що все вигадав, ти — що не вигадав.

— Архіви треба читати, діти мої, — зітхаю я. — Історію треба знати. Скільки вашої змоги.

Дракон, насупившись, мовчить. Решта — теж. Із замисленої Русалки капають знаки питання, один по одному, і просочуються крізь паркет. У моїй чашці порожньо, і я непомітно присуваю до себе Русалчину, хоч у ній трохи замало цукру.

Ангел повертає на місце зіниці, що були застрягли йому під повіками.

— Пропоную спорудити на Перехресті тотемний стовп на честь нашого батька-добродійника! — виспівує він кришталевим голоском. — Це просто ганьба, що особа, якій ми так багато чим завдячуємо, хиріє в забутті!

— А тобі тільки дай кого-небудь вшанувати, чи треба, чи не треба, — бурчить Дракон, не зводячи з мене підозріливого погляду. — Ні в яких архівах не могло бути того, що він тут нам понавішував на вуха!

— Але ж було! — вражено озивається Ангел. — І погодься, що культ павука існує в Домі — й бере початок іще з найдавніших часів. Узяти бодай усім відомі вірші...

Обурене ревіння Дракона заглушує всім відомі вірші. Русалка затикає вуха, а Гупі чомусь заплющує очі. Напевно, тому, що його вуха двома пальцями не заткнеш. Подивившись на нього, я теж заплющую очі. Потім розплющую — і бачу Коня.

Він щось каже, але його не чути, поки Дракон не перестає ревіти й не від’їжджає від нашого столу.

— ...і став батьком іншій звірині! — ніжно закінчує Ангел.

— ...сказав, що ти збираєш усяку таку погань, — Кінь кладе переді мною зв’язку чогось не­зрозумілого. — Тобі це годиться?

Хапаю цю зв’язку — й бачу дивовижну річ. Щурячі черепи, нанизані на ремінець-вуздечку. Зриваю окуляри, щоби краще роздивитися довгождану здобич.

— Чиє це, Коню?

— А чорт його знає, — відповідає Кінь. — Валялося собі у взуттєвому ящику. Я поліз за кремом до взуття, дивлюся — фігня якась...

Тремтячими руками розплутую вузлики на ремінці. Черепів рівно сім, і лише в одного обламані ікла; загалом вони в чудовому стані. А ремінець прикрашений тьмяними мідними бляшками та шпичаками, він і сам по собі доволі красивий. Якщо це не чаклунський предмет, то я вже навіть не знаю, що можна так назвати.

— Жах який! — вигукує Ангел. — Чиї це бідні обгризені кісточки?

— Щурячі, — буркочу я. — Що в тебе було з біології, хотів би я знати?

Кінь задоволений.

— Якщо тобі це потрібне — бери. Мені ця штука ні до чого.

— Гидота! — вигукує Ангел. — Це ж скільки щурів безневинно звели зі світу! А може, хтось так наводив пристріт на другу?

— Но-но, — Кінь схрещує пальці, тривожно озираючись. — Ти, Ангеле, притримай язика. Я їх у нашому, між іншим, ящику знайшов. Це що, ми, по-твоєму, пристріт наводили?

Стукаю долонями по столу, мало не розхлюпавши Русалчину каву.

— Годі! Йдіть усі геть. Дайте спокійно роздивитися здобич. Тобі, Коню, дякую дуже, я у боргу не залишуся. Тобі, Ангеле, теж дякую. За компанію.

Ангел ображено закочує очі. Кінь посміхається, салютує мені та відкочує візок з тимчасово осліплим Ангелом в інший кінець Кавника. Гупі сидить нерухомо, щосили прикидаючись, ніби його тут немає.

Я витягую з наплічника торбину з макетами, які зображають мою колекцію в мініатюрі, та розкладаю предмети на столі. Русалка підтягає стілець