Читати книгу - "Диво"

й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…

– Про що мовиш? – Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: – Про яке братовбивство?

– Гліба вбив хто? – хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючись своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. – Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?

– Які варяги? – Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красенем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлемий, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік. – Що кажеш?

Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дамі видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені – вже зроблені.

– Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! – гукнув Коснятин.

– Тихо! – засичав Ярослав. – Що варнякаєш? П’яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?

– На тебе, – з ненавистю промовив Коснятин.

– Не відав я нічого. Вперше від тебе…

– Ай відати не треба, догадувався ж однаково…

Справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса – всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.

– Це ти його вбив, – сумнівів у Ярослава тепер не було, – убив брата мого, щоб зв’язати мене навіки й заплямувати…

– А хоч би й так? – зловтішно відітхнув Коснятин. – Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.

– Повіриш моєму слову, – думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. – Ще повіриш.

– Погрожуєш? Прикличеш свою гридь, звелиш мене вхопити? – Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому з лиця й шиї.

– Повіриш, – повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина. – Йди геть! Не волію бачити тебе тут!

Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!

Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом просторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, щоб менше робити шелесту в нічнім теремі.

А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв вихилилася голова Ситникова.

– Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, – спокійно мовив князь.

– Ага, так!.. – зраділо сказав Ситник, потираючи руки.

– Чого ж стоїш? Роби, що велять.

– А вже, – весело глянув на нього боярин.

– Як то? Хто дозволив?

– Здогадався сам.

– Підслухував?

– Само почулося.

– То все знаєш?

Ситник дивився на князя ясними собачими очима.

– Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай один чоловік – з тебе голова полетить. Збагнув?

Ситник дивився не моргаючи.

– Куди дінемо посадника? – спитав князь.

– А в поруб, – весело мовив Ситник, – на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.

– В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…

– Заберемо до Києва.

– Нащо ворог під боком?

– Так у порубі ж…

– Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в’язненої, щоб слова його летіли надарма…

– Мудро придумав, князю…

– А відправ його ще сьогодні вночі. – Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірено, мовби вичитував з книги. – Забити його в колодку, дати міцну й вірну сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо – понад сподівання – колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.

– Ага, так! – кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.

– Іди! – повелів Ярослав.

Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз. Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе – лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.

Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо – це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за