Читати книгу - "Феномен Фенікса"

була їдальня, а митися ми ходили до ближнього зруйнованого особняка, у дворі якого був хауз-басейн.

Але швидко вода забруднилась від пилу та сміття, що літало в повітрі і ми змушені були ходити до дальнього арику — зрошувального каналу, що його випадково знайшли неподалік околиці. Він тихо жебонів у тіні яблунь, груш та урюку — так по-місцевому називають абрикоси (як і самі плоди абрикос, висушені з кісточками). Ще понад ариком росла ліщина, здіймалися цілі хащі малини. Якось я привела до малини донечку, хай поласує ягідками, духмяними, наливними. Та і сама заходилася смакувати. Невдовзі мене погукали. Я залишила дочку — рви ягідки, кажу, — а сама пішла до колег.

Відвернулась на якусь хвилинку, а коли повернулася — отетеріла. Ледь чи не в ступорі опинилася. Донечка моя, цікавенька до всього Вірусенька, стояла над ариком і простягала до когось — чи до чогось рученята і щось ласкаве до того, спершу мені невидимого, лепетала.

Я глянула вниз, під ніжки її й знову обімліла. На піщаному взгірку перед дочкою звивалася… змійка. Правда, невелика, але від того мені легше не стало. Я вже знала, що в Середній Азії найотрутніші змії. Серед них кобра, гюрза і ефа ведуть перед. Всі троє — смертельно небезпечні. Кобру я знала по малюнках, особливо з надутим капюшоном. Вона товста й здорова. А тут перед донечкою звивалася менше метра змійка. Якась вохриста, з білуватим візерунком, на голові — світлий хрестоподібний малюнок. По ньому впізнала, що то ефа, піщана ефа, змія з родини гадюкових. Як і її товарки — кобра та гюрза — теж смертельно отруйна, від укусу якої спасу немає. Як і кобра та гюрза — ефа теж основне джерело зміїної отрути. Всі три охороняються законом. І ось одна твар з тієї жахливої трійці, звиваючись, підповзала до босих ніжок моєї донечки…

Сміючись і щось лепечучи, Вірунька саме зробила крок навстріч ефі, присіла і простягла до неї ручки — як до барвистої цяцьки…

В якому я тоді опинилася стані — не буду пояснювати. Все одне в мене не знайдеться потрібних слів аби передати мій моторошний ляк. Здавалось, що страх паралізував мене в ту мить і я не здатна була й ворухнутися, не те, що кинутись рятувати дочку. Правда, я закричала, — хриплий голос ще в мене зберігся:

— Віру-унько??? То — змія!!! Не смій чіпати! І замри на місці!

Але донечка не звернула уваги на мій крик і простягала до зміюки рученята, пропонуючи їй рубінові ягоди малини.

Між мною і донечкою відстань була метрів з десять.

Безконечно довгих десять метрів, що мені в ту мить видалися довшими за стометрівку, яку я, будучи студенткою, не раз бігала і навіть брала якісь там призи. Отже, метрів з десять відділяло мене від донечки.

А донечку від змії — менше метра. Та й ту відстань вона скоротила, наблизившись до змії. Те наближення змія сприйняла як загрозу нападу на неї, зашипіла і почала піднімати голову з розкритою пащекою, з якої висовувався тремтливий язичок…

Мені здалося, що очі її горять злобним вогнем.

Вона загрозливо піднімалася перед моєю донечкою і до того чудовиська Вірусі було і зовсім близько.

Ефа піднялася вгору сантиметрів на тридцять і стояла на хвості, з боку в бік розкачуючись… Вона готувалася до стрибка.

Я знала, що буде далі: кидок вперед, що його навіть поглядом не встигнеш зафіксувати, удар, укус і…

І — все. Донечки в мене немає.

А я наче паралізована застигла од неї в десяти метрах, розуміючи — на рівні підсвідомості, — що випередити змію я аж ніяк не встигну, для цього мені не вистачить кількох секунд. А змії вистачить і десятої частки секунди.

Отож я з жахом збагнула, що мені просто не вистачить кількох секунд першою добігти до Віруньки, схопити її на руки і відскочити в бік. Або загородити її собою — тоді нені доведеться гинути.

Все. Кінець. Я була вже мертвою, але ще живою. А, може, навпаки, ще живою, але вже мертвою. І в ту мить мене наче струсонуло і настав блискавичний провал у пам’яті…

Не пам’ятаю, що було далі. Навіть приблизно. Розум ніби відключився і моїми діями, здається, почала керувати якась невідома мені сила, але ажніяк не моя воля…

В тім провалі — миттєвий спалах чорної — хіба буває така в природі? — блискавки.

Отямилась я не знаю через яку мить. Мабуть, скороминувшу, не підвладну людській свідомості.

Отямилась я з донечкою на руках. Боже мій, я першою встигла добігти — долетіти? — до неї. Схопивши крихітку на руки, відскочила з дитиною в бік, а ефа, вже приготувавшись, стрибнула вперед. На те місце, де стояла моя донечка. Але там її вже не було. Вона була в мене на руках, а я, схопивши її, відскочила вбік.

Встигла, здолавши десять метрів швидше, як змія один метр.

Звиваючись, ефа швидко поповзла геть до малини і зникла в її заростях.

І досі не можу пояснити той феноменальний стрибок, коли за крихітну частку секунди я подолала десяток метрів, підхопила на руки дочку і за цей час відскочила вбік. І все це в провалі пам’яті, коли мене полосонула чорна блискавка. Це так і залишилося незбагненним. Я безсила пояснити той мій, швидший за блискавку, стрибок до дочки, коли я випередила навіть змію, у якої реакція — над людські можливості…

І — нічого не пам’ятаю.

Тільки чорний провал, під час якого я і порятувала свою крихітку…

Нині їй сорок три роки, вона, як і я, медик, виховує двох діток.

А я досі не можу втямити яким робом її тоді врятувала від найотрутнішої