Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Софія Віталіївна знову помацала свій браслет з брелоком у вигляді зігнутої півкільцем змійки з піднятою головою…

— Так, це вона, ефа, — пояснила мені пані професорка. — Не знаю чому, але після того жахного випадку вона довго-довго не йшла з моєї пам’яті. Ще довго-довго стояла увічу, готуючись кинутись на мою крихітку… Навіть коли я, виконавши свій обов’язок, як тоді писали, повернулася з Ташкента до Києва, ефа все ще стояла в мене перед очима. І ні, ні та й приходила в мої сни. В ту мить, як готувалася стрибнути до босих ніжок моєї донечки, яка пропонувала їй ягідки малини…

Звідтоді мене моторошно цікавить і навіть чомусь аж насторожує той провал у пам’яті, під час якого я врятувала дочку. Звідки він узявся?

— Мабуть, від тієї спружиненої напруги, що кинула вас уперед. Вона була такою сильною, що раптово потьмарила вашу свідомість — від перенапруги.

— Гм… Я теж так іноді думаю, не знаходячи іншого пояснення, але де вона в мені взялася, та миттєва сила, більша за мої фізичні можливості?

— Коли матері рятують дітей, вони здатні на подвиги, що їх за звичайних обставин не повторити.

— Але де береться та додаткова сила, необхідна, як ви кажете, на подвиги? Мить тому її не було і ось вона наче нізвідки спалахує.

Неймовірна і непідвладна людині ще секунду тому?

Я цього не знав, а тому мовчав, міркуючи і так і сяк.

— Я теж цього не відаю, — зрозумівши про що я думаю, озвалася пані професорка. — Але звідтоді я почала цікавитися випадками незбагненного, неймовірного, що ні-ні та й трапляються з людиною в нетипових ситуаціях. Доходжу до думки, твердої і переконаної, що в людському організмові закладені потужні резерви сили — на всякий, як кажуть, пожежний випадок. Вони нам не підвладні. Ми ще не можемо ними користуватися за звичайних ситуацій у щоденному побуті. Але така можливість у людини може раптово виявитися в хвилини небезпеки, в екстремальних ситуаціях, що загрожують її життю. Подібних прикладів історія знає чимало. Ось хоча б один з них: рятуючись від погоні, втікач одним махом перестрибує двометровий паркан, чи розсовує сталеві прути в огорожі, що за звичайної ситуації він їх не розсуне і на два метри вгору не стрибне… І знаєте коли це з ним трапляється? Під час провалу в пам’яті — це спільне для подібних історій. Коли його наче полосоне чорна блискавка… Що до мене. Думаю, що для того, щоб вчинити подібне, мені в ту мить не була потрібна додаткова фізична сила, а… Так, так, зайві секунди, протягом яких я подолала десять метрів і випередила змію… Всього лише зайві секунди. Де вони взялися? У звичайному житті, в побуті їм і справді нізвідки взятися, а ось в екстремальній ситуації, коли над твоєю дитиною нависає смертельна небезпека…

От я і певна: крім резерву фізичної сили, у глибині нашої пам’яті закладений ще один, незнаний нам резерв. Що дозволяє нам за певних обставин керувати часом… Так, так, самим часом. Себто «розтягувати» мить, коротку мить, тривалість якої дозволить нам уникнути небезпеки. Під час вивільнення такої сили, що розтягує час, даючи нам додаткові секунди і настає від перенапруги «провал у пам’яті», що з’являється в образі чорної блискавки… Фантастика? Не знаю. Іноді мені здається, що це фантастика. А тому незбагненна нам. Іноді ж здається реальністю, тільки теж нам незнайомою…

Але загалом запаси міцності нашого організму, наші можливості нам досі ще невідомі.

Замислившись, Софія Віталіївна гладила браслет з брелоком, на ланцюжку якого звивалася змійка із світлим хрестоподібним малюнком на піднятій голівці…

— Звідтоді ефа — мій талісман, — посміхнулась пані професорка. — Браслет з брелоком у вигляді змійки завжди зі мною, де б я не була, куди б не їздила ось уже сорок з чимось років. І звідтоді нештатні ситуації обходять мене стороною. І я іноді думаю: якщо ефа зі мною, смертельно небезпечна змія, значать лихо мене обмине. І дочка любить цю змійку. Вірунька моя, яку ефа колись хотіла убити…

А я звідтоді в людину вірю.

У її неподоланність.

У кожному з нас на випадок лиха, на чорний день закладено такі резерви живучості, нам ще до кінця незбагненні, чи не фантастичні сили, можливості, що хомо сапієнса, рід людський на планеті Земля, допоки він володіє чорною блискавкою ніхто не зможе подолати. І — ніколи. І ні за яких обставин, адже рід людський створений для життя. Як птаство для неба.

Коли озброєний двома пістолетами терорист-одиночка 21 січня 1969 року вирішив пристрелити А. І. Брежнєва під час зустрічі в Кремлі космонавтів, він, звичайно, ж не знав про те, що в Заріччі, на дачі в генсека вже другий тиждень жив кіт Лама — не простий представник котячих, а майже легендарний, в існування якого ще сьогодні багато хто не вірить, містика то, мовляв, в крайньому разі, красива побрехенька, себто легенда.

«Ну, замах… Зрозуміло… Але… при чім тут якийсь… кіт? Бодай із далекого, незнаного нам Тібету?» — можливо запитаєте ви.

А при тім. Та дивовижа прожила в Генерального секретаря ЦК КПРС під Москвою на заміській дачі в Заріччі тринадцять років і не раз рятувала свого хазяїна від вірної загибелі — принаймні, двічі, то вже точно. Ви думаєте, то був такий собі котик-вуркотик, якийсь там патріархально-сільський мурчик, що інтимно треться об ноги господарів і муркоче свою безконечну котячу пісеньку? І при цьому, як писав колись поет, «кіт-воркіт біля воріт чеше лапкою живіт»?

Га-гай! Ви навіть уявити не можете, що то був за воістину доленосний для його господаря кіт! Диво незбагненне! Ні в кого більше з кремлівських