Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

тому Тренчтауні? Думаєш, хтось із них сидить у себе на ґанку і каже: «О-о, оце так життя!» Кумедний ви народ, туристи.

О, так, ти не турист. Не розказуй мені: справжню Ямайку ти таки знаєш! У тебе, здається, і коханка там була? Аїша. Класне ім’я, його наче видихаєш із себе водночас із тим, як кінчаєш. То вона хороша дівчинка чи просто за щічку в тебе брала? Ха-ха, я не проти, білий хлопчику, я ж якраз людина світу. Третього світу, але все ’дно. Скільки в нас сьогодні ще часу? Скільки хоч’? Це в «Райкерсі»? Братику, це ти за яку ниточку сіпнув? Все одно краще повернутися до нашої теми, чи не так?

Поки мені про Джосі Вейлза не сказав Співак, я про того хлопця зайвий раз і не думав. Але потім стало відбуватися багато іншого, і тут уже починаєш бачити знаки, навіть якщо ніколи в церкві не був. Я маю на увазі те, що якби він реально хотів убити Співака, він би з цією роботою впорався наступної ж ночі. У чувака мусило бути щось інше на думці. Як можна, нахрін, переступити поріг дому Співака через два роки — так запросто, ніби нічого й не сталося? З якими ж яйцями цей чувак? Тримайся далі від нього. Тепер легко казати, що мир із самого початку був приречений, бо війна — у самому нутрі людини з гето. Так-так, це звучить розумно, але це треба враховувати і на практиці. Ніхто з нас не був ідіотом. Ми розуміли, що на дев’яносто відсотків це замирення приречене на провал, але, чуваче, решта десять відсотків ще ніколи в житті не були такими солодкими. І нам здавалося, що ми можемо це зробити. І коли Шота Шериф сказав мені, що я повинен очолити Раду за мир, це було так, наче він дивиться на мене вперше, але бачить у мені щось таке, чого навіть я сам у собі не бачу. Я...

Я...

Я знову з’іхав з теми.

І раптом бац — Коппер застрелений, Папа Ло застрелений. Я спершу подумав, що це поліція зводить рахунки, поки ми шмарклі жуєм. Або ще гірше: що політичні партії, яким мир ніколи не був потрібен, розправляються з ним напередодні наступних виборів.

Але про розумові здібності фараонів ми вже говорили. Та й політикани не захотіли б, щоб їхня вина у зриві замирення вилізла назовні. Ти мусиш дивитися глибше. Поліція вбиває поганих хлопців через вендету. Але який їм з того зиск, крім як потанцювати навколо трупа на центральних вулицях? Тобі треба думати. Хто тепер у становищі більш виграшному, ніж до всіх цих убивств? Тільки одна людина.

Джосі, бомбоклат, Вейлз.

Папа Ло мертвий — і він стає головним доном Копенгагену. Зі смертю Шоти Шерифа розвалюються нью-йоркські групи ННП, разом з моєю власною. Кожен у Нью-Йорку нюхає, курить і ширяється «біляком», — і колумбійцям потрібні люди з навичками, які могли б переправляти їхнє лайно у Штати. А тепер, я чув, і в Англію. Прибравши з дороги мирну угоду, Джосі просто надає певним політикам послугу такого масштабу, що вони все життя будуть розплачуватися. Ліквідуй тут рух растаманів — і американці не матимуть причин боятися, що ми станемо ще однією Кубою. Я, звісно, точно не знаю, але готовий піти в заклад: навіть дехто нагорі, з тих, що контролюють берегову охорону, службу імміграції, митницю і таке інше, тепер заплющують очі на той чи інший човен, літак і корабель, — бо один крутелик у тисяча дев’ятсот вісімдесятому приніс їм на тарілочці всю Ямайку.

Братику, якби я знав, чому такі люди, як я, закінчують в’язницею, такі люди, як я, в’язницею б не закінчували. Ось і почни перший розділ своєї книжки таким абзацом, — назви його «Мудрість гето», чи що ви там ще, білі, пишете, коли «розкручуєте» чорних кримінальників. Ага, я теж читаю, Алексе Пірсе, і не менше, ніж ти. Чуваче, отже, такі, як я, непокоять тебе, ге? Зведи білого журналіста з його власним Стаґґером Лі[468] — і твій мозок звихнеться. Це тому, що в тебе немає власної історії? Гаразд, це не про тебе; ти тут, щоб розповісти історію, а не стати історією. І все ж якась частина мене каже, що ця історія — твоя, а не моя. Тебе цікавить ще якийсь рік після сімдесят восьмого? Як щодо вісімдесят першого? Багато чого сталося: Співак познайомився з місцем під назвою Небеса, а я познайомився з місцем під назвою «Аттика»... Що, ти думаєш, людину саджають у «Райкерс» через якусь брошурку? Тобі б самому не завадило повчитися бодай семестр у «Райкерсі», братику.

Ну, так от, хоч я й знав, що той батон Віпер за мною ніколи не прийде, це не означало, що цього не зробить Джосі Вейлз. До речі, ти ніколи не зустрічав цього крутелика? Ні? Ти збираєшся розповісти про мирний процес і при цьому жодного разу не зустрічав... Гаразд, не зважай. Що на думці в цього чоловіка, я дійсно не міг знати, тому почав тертися з «Ієрархією донів». Усе просто: «Шторм-група», над якою Джосі Вейлз, — це Копенгаген, а «Ієрархія донів» — це Вісім Провулків. Я ж бо з Вісьмома Провулками з того самого дня, як знесли Балаклаву, — тож куди я ще міг піти? Ні, друже, політичні війни не закінчуються, якщо ти просто міняєш поле. Я потребував більше братчиків — для безпеки, а їм потрібні були мізки, бо малі дурні довбодзьоби не могли навіть відстежити, хто на якій вулиці торгує, чи де тебе може застрілити Юбі Браун зі своїми групами «штормовиків».

Без проблем, братику, міняй свою касету.

Але обов’язково розкажи от що про «Шторм-групу», Юбі, навіть про Джосі Вейлза: вони можуть замочити цілий ряд глядачів у театрі заради одної людини, — але в них усе ж є якийсь шик. Принаймні він є в Юбі. Або він просто вміє носити шовк і не скидатися при цьому на сутенера... Але от моя група... Ніщо інше як брудні, срані ніґери. Якось трапився такий випадок: до боса дійшло, що один чувак із Джемдауну, який влаштувався у Філадельфії, отримав велику партію «травички», але він, хоча й належав до Копенгагену, даху «Шторм-групи» над собою не мав (той дурень думав, що дах йому не потрібен). І ось бос виряджає нас до Філадельфії.

Хлоп був настільки не готовий до візиту, що навіть двері не замикав. Тож