Читати книгу - "Ім’я вітру"

class="p1">— Ви коли-небудь чули вислів «білий бунт»?

— Так, — відповів Хроніст із натужною усмішкою.

— Я міг би це сказати, Реші, — радісно промовив Баст. — Я ні на що не погоджувався.

Квоут поглянув спершу на одного, а тоді на другого, і зітхнув.

— Мало що на світі викликає таку нудоту, як чиста покора, — сказав він. — Вам обом би не завадило про це пам’ятати. — Він жестом наказав Хроністові знову взятися за перо. — Чудово… Це був дракон.

Розділ сімдесят шостий

Шлюбні ігри дракуса звичайного

— Це дракон, — прошепотіла Денна. — Спаси і сохрани нас, Тейлу. Це дракон.

— Це — не дракон, — відповів я. — Драконів не буває.

— Поглянь на нього! — зашипіла вона на мене. — Він же тут! Глянь на величезного дракона, хай йому трясця!

— Це дракус, — сказав я.

— Він збіса дебелий, — промовила Денна з істеричною ноткою в голосі. — Це збіса здоровецький дракон, і він ось-ось прийде сюди й з’їсть нас.

— Він не їсть м’яса, — відповів я. — Він травоїдний. Це все одно що велика корова.

Денна подивилася на мене й засміялася. Не істеричним сміхом, а безпорадним сміхом людини, яка тільки-но почула щось настільки смішне, що просто не може не залитися сміхом. Вона затулила рота руками й затрусилася від нього. З-поміж її пальців виривалося лише негучне пихкання.

Унизу знову спалахнув синій вогонь. Денна застигла посеред смішка, а тоді прибрала руки від рота. Поглянула на мене великими очима й тихо промовила з легким тремтінням у голосі:

— Му-у-у-у-у.

Ми обоє так швидко перейшли від жаху до спокою, що все одно вже були готові засміятися від самого лише полегшення. Тож коли вона знову скорчилася від сміху, приглушуючи його руками, я теж засміявся; я старався не здіймати шуму, і в мене трусився живіт. Ми лежали там і реготали, як діти, тим часом як величезне чудисько ревіло й винюхувало щось під нами, довкола нашого багаття, вряди-годи випускаючи полум’я.

За кілька довгих хвилин ми опанували себе. Денна витерла з очей сльози й глибоко, судомно вдихнула. Вона присунулася до мене так, що притиснулася лівим боком до мого правого.

— Послухай, — тихенько сказала вона, коли ми удвох визирнули з-за краю каменя. — Ця істота не пасеться, — зауважила вона. — Вона величезна. Вона б нізащо не знайшла собі досить їжі. І поглянь на її пащу. Поглянь на ці зуби.

— Отож-бо. Вони пласкі, а не загострені. Вона їсть дерева. Цілком. Поглянь, яка вона велика. Де їй взагалі знайти досить м’яса? Їй би довелося щодня їсти по десять оленів. Вона ж нізащо не змогла б вижити!

Вона повернула голову до мене.

— Звідки ти це, в біса, знаєш?

— Вичитав в Університеті, — відповів я. — З книжки «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Він демонструє вогонь під час шлюбного танцю. Це все одно що оперення птаха.

— Ти хочеш сказати, що ота істота, — вона спробувала знайти потрібні слова, поворушивши ротом мовчки, — зараз спробує спаруватися з нашою ватрою? — Якусь мить здавалося, ніби вона знову розрегочеться, але замість цього вона глибоко, судомно вдихнула, опановуючи себе. — Оце я вже мушу побачити…

Ми відчули дрож у камені під нами, що здійнявся знизу, від землі. Водночас стало помітно темніше.

Глянувши вниз, ми побачили, що дракус качається в багатті, як кабан у калюжі. Він звивався, душачи своїм тілом багаття й трусячи землю.

— Ця істота, певно, важить… — Денна зупинилася й хитнула головою.

— Тонн із п’ять, — висловив я здогад. — Щонайменше п’ять.

— Він міг би полізти по нас. Він міг би повалити ці камені.

— Щодо цього не впевнений, — відповів я й поплескав камінь у себе під рукою, намагаючись говорити з більшою впевненістю, ніж відчував насправді. — Вони тут уже давно стоять. Ми в безпеці.

Качаючись у нашій величезній ватрі, дракус розкидав по вершині пагорба підпалене гілля. Далі він подибав до того місця, де ще тліло в траві наполовину обгоріле поліно. Дракус понюхав, а тоді покотився, вчавивши поліно в землю. Тоді він зіп’явся на ноги, ще раз понюхав оту дровиняку та з’їв. Проковтнув її повністю, як жаба ковтає цвіркуна.

Він зробив так кілька разів, кружляючи довкола вже майже загашеного багаття. Він нюхав, качався на підпаленому дереві, а тоді їв його, коли воно гаснуло.

— Гадаю, це логічно, — промовила Денна, стежачи за ним. — Він розпалює вогонь і живе в лісах. Якби щось у голові не викликало в нього бажання гасити вогонь, він би жив не надто довго.

— Мабуть, тому він сюди й прийшов, — відповів я. — Побачив наше багаття.

Понюхавши й покачавшись кілька хвилин, дракус повернувся до плаского шару вугілля — останніх залишків нашого багаття. Обійшов круг нього кілька разів, а тоді потоптався по ньому й ліг. Я налякано здригнувся, але він лише посовався туди-сюди, наче курка, що моститься на сідалі. Тепер вершину пагорба під нами освітлював лише блідий місяць.

— Як це так, що я ніколи не чула про таких істот? — запитала Денна.

— Вони дуже рідкісні, — пояснив я. — Люди їх, як правило, убивають, бо не розуміють, що вони відносно нешкідливі. Та й розмножуються вони не дуже швидко. То`му, що там лежить, років зо двісті, більше він, мабуть, і не виросте. — Я зачудувався ним. — Б’юсь об заклад, на світі дракусів такого розміру не більше кількох сотень.

Ми подивилися ще хвилину-дві, але жодних рухів унизу не було. Денна позіхнула так, що мало щелепу не вивихнула.

— О боги, я виснажена. Ніщо не знесилює так, як упевненість у власній смерті. — Шукаючи зручну позу, вона перекотилася на спину, тоді — на бік, а тоді знову повернулася до мене. — Господи, як же тут холодно. — Вона помітно тремтіла. — Я розумію, чому він скрутився калачиком на нашому багатті.

— Ми б могли злізти й узяти ковдру, — припустив я.

Вона пирхнула.

— Сумнівно.

Вона обхопила себе руками.

— Ось. — Я встав і зняв плащ. — Закутайся ось у це. Це небагато, але краще, ніж голий камінь, — простягнув плащ їй. — А я пильнуватиму тебе, поки ти спатимеш, і подбаю про те, щоб ти не впала.

Одну довгу мить, поки вона пильно дивилася на мене, я майже очікував, що вона відмовиться. Але за мить вона взяла плащ і закуталася в нього.

— Ви, пане Квоуте, однозначно вмієте справити враження на дівчину.

— Зачекай до завтра, — порадив я. — Я лише починаю.

Я сидів там тихо, стараючись не тремтіти, і врешті-решт Деннине дихання вирівнялося. Я дивився, як вона спить, зі спокійним задоволенням хлопчиська, який поняття не має, наскільки він дурний і які