Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

чотирнадцять років, і той хлопчик був так само міцно прив’язаний до батька, як і батько до нього. Отже, брат мій, попри все, до рідного дому був прив’язаний не так формальними, як сокровенними нитками, тому міг напевне відчути конечну річ, що там, у Житомирі його законна половина вже одумалася, вже утишилася, вже відчула небезпеку, вже розкаялася, вже пізнала всіма загадковими фібрами свого жіночого єства, що гаятися не можна ніяк, що свого загулялого півника пора повертати додому, що треба його знову завоювати, хай відчує тиху осолоду власного дому, хай пізнає ласку і любов, яку вона все-таки вміє йому давати — братова моя в цих питаннях була мудра. Вона розшукала Сиротюкову адресу й бахнула телеграму, в якій ішлося про те, що їхня дитина сильно захворіла, що в неї запалення легенів і що можуть бути лихі наслідки, що вона дуже тим стурбована (дитина в цей час сиділа на дубі, що ріс біля хати наших батьків, і плювалася соняшниковим лушпинням, напускаючи при цьому на себе вираз філософської добродушності). Телеграма полетіла до Слов’янська, тріпочучи стрічечками з надрукованими літерами, її прийняв Сиротюк, і ось тут саме він став причиною того, що мій брат повернувся до Житомира. Сиротюк мав таке пошанівне ставлення до телеграм, що не посмів її подерти, хоч чудово розумів: його план переманити брата в Слов’янськ при палкій допомозі власної сестри, валиться, як іграшковий дім. Він приніс телеграму моєму братові сам і єдине, на що спромігся, — прогаяти один день, і в той день вогонь, що так бунтівливо спалював коханців, трохи втишився. Річ у тому, що брата вже й без телеграми почала їсти тривога, що та друга, в Житомирі, потребує більшого співчуття, ніж ця, задоволена. Зрештою, одержавши телеграму, він, може, трохи засумнівався, що його коханчик захворів, але й не вірити тому не мав підстав, адже той справді був хорувата, квола дитина; отже, мій брат завдяки тій телеграмі почув зойк пораненого, почув нещасного, погук ображеного, пригніченого, упослідженого, а в нього була вже така вдача, що не міг такий голос злегковажити і зневажити. Мій брат клятвено пообіцяв Сиротюковій сестрі повернутися, після чого вони заживуть нерозлучно, він приїде в її трикімнатну квартиру і оселиться там, але в тій трикімнатці судилося оселитися оцьому кабану, що й досі хропів на отоманці, плямкав губами й постогнував. Мій же брат повернувся під крильце своєї половини, а та вже знала, як його до себе прив’язати: на шовковий, шовковенький шнурочок. Коли брат від’їжджав, Сиротюк із сестрою махали руками, в усіх трьох лиця були смутні, після того Сиротюк якийсь час навіть не писав братові, і мій брат спокійнісінько його забув. Але до часу: бачить читач — ми сидимо в оточенні Сиротюкової родини, яка й досі не відає, як їй з нами повестися, і чекаємо, коли рипнуть двері й увійде той, на котрого всі сподіваються.
9

Він зайшов тихий і спокійний, трохи зніяковілий, подав руку мені й братові, і ми поручкалися, ніби не бачилися тільки відучора. Лице в Сиротюка було зморене й припухле, як і у всіх, а погляд пригноблений. Ідучи, накульгував — адже зламав, як я вже казав, перед цим ногу.

— Дякую, що завітали, — сказав він, сідаючи на ослінця, і я обвів поглядом усіх цих людей, що зібралися в кімнаті: бабця світила тремтливими, круглими оченятами; старша сестра позіхала, цього разу прикрившись долонею; сестра менша перезиркувалась з братом, вони вели між собою якийсь безмовний діалог; діти стриміли опудалками, і очі їхні були розширено-мертві; чоловік молодшої сестри закинув голову, виставив неголене підборіддя і харчав, ніби хтось із присутніх тайкома перерізав йому горло.

— Ці люди до тебе допитуються, — голосно процвірчала бабця в тиші, що запала. — Не кажуть, хто такі, а тебе питаються.

— Це мої друзі, бабцю, — сумирно пояснив Сиротюк. — І це я їх попросив, щоб прийшли.

— Це ж навіщо? — зойкнула бабця.

— Бо це, бабцю, мої друзі, — терпляче пояснив Сиротюк. — Ви б краще, ніж розпитуватися, нагодували їх. Бабця в нас випитувачка, — зиркнув Сиротюк на мене.

— Випитувачка, — строго зауважила бабця, — бо не хочу, щоб ти зі своїми дружками в нову халепу вскочив. За всіх вас у мене болить голова, бо всі ви якісь безголові.

Сестри засміялися.

— Бабця — наша голова, — сказала іронічно менша. — Вона в усе носа свого стромляє.

— О, що ми без бабці! — скинула руками старша сестра. — Без неї ми б, бідолашні, пропали б…

— Не дрочи її! — мовила втомлено сестра молодша.

Стара сиділа, як маленька, надута, накокочена ворона, втягла голову в плечі й тремтіла.

— Вийдемо на повітря, хлопці, — смутно сказав Сиротюк. — Ми всі після Нового року поперевтомлювалися.

Тоді брат мій зробив учинок несподіваний. Підійшов до старої й раптом поклав їй на плече руку.

— Бабцю, — сказав голосом із рокітливими басовими нотками. — Ми ніякого зла Толькові не зробимо. Ми його друзі, бабцю, притому справжні.

— Еге, еге, — захитала головою бабця. — Бачу, що ви його друзі. Ти ще на око нічого, а той твій брат мені підозрілий…

Цього разу пік раків я. Бабця була прониклива. І хоч сестри верескливо розсміялися, я відчув себе як голий король, котрий раптом усвідомив свою голизну.

— Не бійтеся, бабцю, — рокітливо проказав брат. — Ми трохи побалакаємо з Тольком та й підемо.

— А ви не з міліції? — примружила очко бабця.

Тоді я побачив, що це питання стояло на язиці в усіх, окрім Сиротюка. Всі вони, жінки й діти, дивилися на нас, власне на мене, пильно і з підозрою. Всі вони, навіть молодша Сиротюкова сестра, котра б мала твердо знати, хто ми такі. А може, в усьому винуватий я? Адже це я викликав у людей асоціації небажані, це я викликав страх і невдоволення, це на моєму обличчі було