Читати книгу - "Вогнем і мечем"

в цих експедиціях, оскільки його товариству віддавав перевагу перед усяким іншим, однак поважний шляхтич на вмовляння не піддавався, так пояснюючи своє небажання зайнятися ділом:

– Не з моїм товстим черевом, пане Міхал, трястися по бездоріжжю та встрявати в сутички – всяк, як відомо, для свого породжений. Із гусарами серед білого дня врізатися в гущу вражого війська, обоз рознести, відібрати прапор – це по мені, для того мене Господь сотворив і наставив, а за всяким набродом по кущах та в потемках ганяйтеся самі, ви в нас, як голка, тонкі, у всяку щілину пролізете. Я старого гарту воїн, мені зручніше, як леву, рвати звіра, ніж, як нишпорці, по сліду в хащах никати. Та й спати лягати я звик з півнями – якраз моя пора.

Тому Володийовський їздив сам і сам здобував перемоги, доки, виїхавши якось наприкінці квітня, не повернувся в середині травня настільки сумний і пригнічений, наче зазнав поразки і людей своїх погубив. Так усім принаймні здалось, але то було помилкове уявлення. Навпаки, тривалий і тяжкий цей похід завершився за Острогом, під Головнею, де Володийовський не просто ватагу чорного люду погромив, а загін у кілька сот запоріжців, половину з яких порубав, а половину захопив у полон. Тим незвичніше було бачити глибокий сум, що затуманив його веселе від природи лице. Багатьом не терпілось негайно дізнатися про його причину, але Володийовський слова нікому не сказав і, спішившись, вирушив одразу до князя, з яким мав тривалу бесіду. Його супроводжували два невідомі лицарі. З цими ж лицарями він пішов потім до Заглоби, ніде не затримуючись, хоча цікаві, жадібні до новин, по дорозі раз у раз його за рукав хапали.

Заглоба з чималим подивом витріщився на двох велетнів, яких ніколи раніше не бачив; судячи з мундирів із золотими нашивками на плечах, вони служили в литовському війську. Володийовський же сказав тільки:

– Зачиніть двері, пане, і звеліть нікого не пускати: про важливі справи поговорити треба.

Заглоба віддав розпорядження челядникові й сів, поглядаючи на гостей із тривогою: їхні лиця нічого доброго не обіцяли.

– Це, – сказав Володийовський, указуючи на юнаків, – князі Булиги-Курцевичі: Юр і Андрій.

– Двоюрідні брати Олени! – вигукнув Заглоба.

Князі поклонились і вимовили в один голос:

– Двоюрідні брати покійної Олени.

Червоне лице Заглоби вмить зробилося синювато-блідим; як підстрелений, почав він руками бити повітря, роззявив рота, неспроможний перевести подих, витріщив очі й скоріше простогнав, аніж промовив:

– Як так?

– Є відомості, – похмуро відповів Володийовський, – що князівну в монастирі Миколи Доброго убито.

– Чернь димом задушила в келії дванадцять шляхтянок і декількох черниць, серед яких була сестра наша, – додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не відповів, лише обличчя його, хвилину назад синє, почервоніло так, що лицарі злякались, як би старого не побив грець; потім повіки його повільно опустилися, він затулив очі руками, і з уст його вирвався стогін:

– Боже! Боже! Боже!

Після чого старий шляхтич замовк надовго.

А князі та Володийовський дали волю розпачеві.

– От, зібралися ми, друзі та родичі твої, з наміром урятувати тебе, чарівна панно, – говорив, чергуючи свою мову із зітханнями, молодий лицар, – але, виходить, із поміччю своєю спізнилися. Не потрібна нікому рішучість наша, не потрібні відвага та гострі шаблі – ти в іншому вже, кращому, ніж оця жалюгідна юдоль, світі, при дворі в цариці небесної…

– Сестро! – cкрикував велетень Юр і волосся на собі в тузі рвав. – Прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплю твоєї крові цебро проллємо вражої.

– Нехай допоможе нам Бог! – додав Андрій.

І обоє чоловіків здійняли до небес руки, Заглоба ж підвівся з лави, зробив кілька кроків до своєї лежанки, похитнувся як п’яний і впав перед святим образом на коліна.

За хвилину в замку, сповіщаючи про полудень, загуділи дзвони, так похмуро, як на похороні.

– Немає більше князівни, немає! – повторив Володийовський. – Ангели піднесли її на небо, нам залишивши сум і сльози.

Ридання вирвалися з грудей Заглоби, і він затрясся всім своїм великим тілом, а три лицарі продовжували ремствувати на долю, і дзвони вторили їм, не змовкаючи.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Здавалося навіть, зломлений горем старий шляхтич задрімав, стоячи на колінах, але через деякий час він підвівся й сів на лежанку, тільки це була вже зовсім інша людина: з червоними, налитими кров’ю очима, пониклою головою, відвислою до самого підборіддя нижньою губою; на лиці його відбивалася безпорадність і стареча неміч, непомітна досі, – і справді подумати можна було, що колишній Заглоба, хвалько, веселун і вигадник, упокоївся, подарувавши своє обличчя пониклому під тягарем років і втоми старцю.

Через якийсь час, незважаючи на протести слуги, що вартував біля дверей, увійшов Підбийп’ятка, і знову посипалися скарги та ремствування. Литвин згадував Розлоги та першу свою зустріч із князівною, згадував, якою чарівною, юною та милою вона була; нарешті, пригадавши, що є чоловік, їх усіх нещасніший, – наречений її, Ян Скшетуський, – узявся запитувати, що знає про нього невеличкий лицар.

– Скшетуський залишився в князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, у потьмаренні, нічого навколо себе не бачачи, – сказав Володийовський.

– А чи не поїхати нам до нього? – запитав литвин.

– Нема чого нам туди їхати, – відповів Володийовський. – Княжий лікар ручається за його видужання; при ньому Суходольський – він хоча й полковник князя Домініка, та зі Скшетуським у дружбі, і старий наш Зацвілиховський – обоє ретельно про нього піклуються. Потреби він ні в чому не знає, а що перебуває в непритомності, воно ж для нього краще.

– Господи всемогутній! – вигукнув литвин. – Невже ваша милість своїми очима його бачили?

– Бачив, але якби не сказали мені, що це він, я б його не впізнав нізащо на світі, настільки виснажений бідолаха стражданнями та хворобою.

– А він вас упізнав?

– Схоже, впізнав, тому що, хоч і не сказав ні слова, посміхнувся і головою кивнув, а мені така жалість стисла душу, що я довше біля нього залишатися не зміг. Князь Корецький збирається до Збаража вести свої корогви, Зацвілиховський із ним іти має намір, і Суходольський клянеться, що незабаром прибуде, хоч би й одержав од князя Домініка зовсім інші розпорядження. Вони і Скшетуського із собою привезуть, якщо того хвороба не здолає.

– А відкіля ваші милості довідалися про смерть князівни Олени? – продовжував розпитувати пан Лонгинус і додав, указуючи на князів: – Чи не ці лицарі привезли звістку?

– Ні. Ці лицарі самі випадково почули про все в Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди