Читати книгу - "Останнє літо"

але, увійшовши й побачивши його обличчя, розгубилася й сказала це.

— Що надумала? — перепитав Синцов усе з тим самим дивним, застиглим виразом обличчя, що злякав Зінаїду.

— Піти від тебе надумала, — сказала Зінаїда. — Я прочитала! Розклеїла і заклеїла! Що вона, з глузду з’їхала? На дорозі валяється таке кохання, як у вас з нею, чи що? Шкодую, що раніше нічого від неї не знала. Не дала б їй цього листа залишити!

Синцов мовчав. Йому не хотілося пояснювати Зінаїді, що він уже знав від Тані те найголовніше, через що було написано листа.

— З летючки її витягла б, тут залишила б, не пустила б! — бушувала Зінаїда. — Я їй усе напишу, як тільки одержу від неї номер пошти. А ти дурень будеш, коли відпустиш! Що б не казала, що б не написала, все одно…

— Облишимо це, — сказав Синцов і підвівся.

— Ти повинен наполягати, поки вона в госпіталі, поки нікуди не перевелась! До начмеда сходи, і я до нього піду! Попереджу, щоб не відпускали… Не гнівайся на мене, що я прочитала! — раптом спалахнула Зінаїда.

— Прочитала, то й прочитала, — байдуже сказав Синцов.

І вона зрозуміла: він не гнівається на неї, а просто не може зараз з нею розмовляти. Вона говорить, а він не чує або все одно, що не чує. Бо з ним діється зараз щось таке, до чого їй немає доступу. І, хвилину тому впевнена, що допоможе і йому, і Тані, пояснить обом, як усе має бути, вона раптом зрозуміла: ніхто нічого їм уже не пояснить, і допомогти чи нашкодити собі можуть тільки вони самі.

— Поїду, — сказав Синцов.

— Я тобі, як тільки вона напише, одразу повідомлю її адресу. Якщо заборонить, усе одно повідомлю.

— Так і зроби. Я саме хотів тебе про це попросити.

Синцов розстебнув кишеню гімнастерки і, поклавши туди Таниного листа, потис руку Зінаїді — не сильно й не слабо, звичайно — і подивився їй у вічі так само звичайно, наче нічого не сталося. Вийшов з хати і поїхав.

Зінаїда ще чула з ганку, як він рівним, звичайним голосом сказав водієві:

— Тепер додому…

— А як з вашою дружиною, товаришу майор, усе гаразд? — спитав Гудков, коли віліс рушив.

— Не зовсім, — відповів Синцов. — Поранено вчора. — І пояснив, що поранення не тяжке, могло бути гірше.

— Тоді треба вважати, що пощастило їй. — Гудкову після вчорашнього все інше здавалося легким.

— Так, вважайте, що пощастило.

Синцов, узявшись рукою за борт віліса, відкинувся на сидіння й заплющив очі. Удав, ніби спить. Не хотілося ні про що більше говорити.

Бувають думки, що їх, наче якийсь таємний документ, хочеться швидше спалити. Щоб від них і сліду не лишилося. Саме такими були зараз його думки про те, що сталося з ним і з Танею, бо ці думки були пов’язані з життям іншої людини, його колишньої дружини, і не можна було думати окремо про одне й окремо про друге, треба було думати про все одразу. Якщо його дружина виявиться жива, це означає, що не повинно бути Тані. Він розумів: є логіка, за якою, коли Маша жива, саме це зробить немовби недійсним усе, що було з ним після неї.

Але ж усе це — недійсне — було. Було, і вже піде його подіти!

Що жива його колишня дружина, він міг собі уявити.

А що Тані через це не повинно більше бути, не міг. «Ну, й що буде, коли я насправді знов побачу її?» — подумав він. І спробував реально уявити собі, що бачить свою колишню дружину після закінчення війни. Вона стоїть перед ним, а він перед нею, і вони — обоє живі — бачать одне одного…

Ні, він не міг думати тепер про неї як про жінку, яку він хоче знову побачити, щоб знову бути з нею.

Принаймні зараз це не вміщувалось у його свідомості. «А раптом, коли я її побачу, в мені щось зміниться, стане іншим, колишнім?» — подумав він не з надією, а з острахом, бо теперішнє залишалося для нього сильнішим за минуле. І насильство над собою, на яке зважилась Таня, було насильством і над ним.

Він уже давно розплющив очі і, нічого не бачачи, дивився прямо перед себе у вітрове скло. Їхав і мовчав як убитий.

Під’їхали до хати, де раніше стояв Серпілін, а тепер ніхто не жив. Тільки автоматник усе ще ходив сюди й туди. Комендант штабу чомусь не зняв цього поста.

Сільською вулицею проплив віліс і загальмував біля хати Бойка. Бойко пішов до себе, перед тим струснувши на ганку запорошену плащ-палатку.

Пам’ятаючи, що до Бойка наказано з’явитись одразу, як повернешся, Синцов доповів ад’ютантові.

— Не знаю, щойно приїхав…

Ад’ютант знизав плечима. Йому здавалося, що доповідати невчасно, та, коли Бойко наказав, розмірковувати було небезпечно.

Ад’ютант пішов і за хвилину покликав Синцова.

Бойко стояв на весь свій зріст за великим столом з розгорнутою на ньому картою. Тільки приїхав, а карту вже розгорнув, устиг.

Синцов доповів, о котрій годині з хвилинами піднявся в повітря літак. Бойко кивнув і сказав, що літак приземлився в Москві, вже повідомили. Потім спитав Синцова, чи всі справи, які могли залишитися в нього як ад’ютанта, закінчив і чи все з речей командуючого здав куди слід.

Синцов відповів, що все здав. Оперативні документи — до оперативного відділу, все інше — як наказав Захаров.

Але в блокноті є кілька записів, зроблених учора за наказом Серпіліна. Два про помічені хиби й три про нагороди.

— З собою? Покажіть.

Синцов дістав блокнота й поклав перед Бойком.

Бойко подивився, одне зауваження викреслив червоним олівцем — чи то не погодився, чи вже відпало після його сьогоднішньої поїздки. Проти другого зауваження поставив хрестика й