Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

На цьому весільна церемонія закінчилася.

– А тепер настав час відпочити, – виголосив король з почуттям виконаного обов'язку, – Завтра відбудеться весняний бал. Скоро почнуть прибувати гості.

– Моя сестра, скоріше за все,  вже недалеко від Уаджиту. Я б хотів виїхати їй назустріч, – сказав Ренальд. 

– Звичайно! Ми дуже чекаємо на  прекрасну Ролену –  правительку Даяда, – відповів Ектор. 

І разом із королевою вони покинули  залу  через напівкруглі бічні двері в стіні.

Олеся засмутилася, розуміючи, що Ренальд, напевно, зараз  теж поїде геть. Їй не хотілося його відпускати, навпаки, хотілося замкнутися з ним наодинці в  одній із  кімнат цього величезного замку. 

Дівчина злякалася власних почуттів. Звісно, вона не була святенницею, але стрибати в ліжко до чоловіка мало не в перший день знайомства – такого вона собі раніше не дозволяла...

Але Ренальд не просто чоловік, він принц, до того ж такий гарний, що аж дух займається...

– Я втомилася і хочу виспатися, – придушивши фальшиве позіхання, сказала Олеся.

– Що ж, якщо мої послуги більше не потрібні, я вирушу назустріч сестрі.... Дякую за те, що ви зробили мені люб'язність і були поруч зі мною, – чемно, як справжній принц, промовив Ренальд.

Потім він  вклонився Олесі, кивнув Інзі з Адвіаном і твердим кроком вийшов із зали.

–  Справжній бовдур… –  крізь зуби  процідила Олеся.

– Що кажеш? – перепитав Адвіан.

– Нічого! Я спати! – відповіла дівчина і теж пішла геть, нервово смикаючи смарагдовий браслет на зап'ясті. 

– Вона закохалася! – засміялася Інга, обіймаючи Адвіана в порожньому залі, при світлі палаючих світильників...

– Олеся дуже гарна і красива... Напевно, вона теж припала Ренальду до душі... Нехай вони самі вирішують, як їм бути!

– Красива? Красивіша за мене? – запитала Інга з жартівливими ревнощами.

–  Ви схожі, але все ж таки різні! – невизначено відповів Адвіан, 

– Це помста?  Ти мстиш мені за те, що я якось назвала Ренальда дуже привабливим? 

– Справді назвала?   А я вже забув про це.

– Ай! –  скривилася Інга, поправляючи  діадему, – Корона тисне... 

І, продовжуючи перекидатися жартами й ніжними шпильками, не випускаючи одне одного з обіймів, вони пішли до своїх покоїв.