Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

далі були притулені лопати, граблі, вила.

Кукутіс зайшов метрів на три вглиб, обернувся, чекаючи, коли Вітас підтягне світло ближче.

— Тут нічого немає, — розгублено промовила Рената. — Там уже задня стіна! — вказала вона рукою вперед.

Старий дійшов до стіни, помацав її долонями, знову обличчям до дровітні став. Горішній ряд дров сягав зросту Кукутіса. Старий зняв кілька полін згори, кинув на підлогу. Потім ще зняв.

Вітас вручив лампу Ренаті, сам узявся допомагати старому.

— Ану посвіти сюди! — попросив Ренату.

Та підняла лампу й освітила отвір у дровітні, що відкрився.

— Там також дрова! — вирвалося у неї розчаровано.

— А за ними стіна! — задумливо додав Вітас.

— Яка ж це може бути стіна, якщо ззовні комора ще метрів на п’ять тягнеться? — спитав тоном роздратованого шкільного вчителя Кукутіс. — Там, мабуть, і є майстерня!

Вітас узявся розширювати пройму у першому ряду дров, але тут бічні полінця посипалися на підлогу.

— Треба двері знайти спочатку! — порадив Кукутіс, відійшов убік, щоб віддихатися. — Давайте я лампу потримаю, а ви вдвох, так швидше буде!

Рената передала лампу старому. Той підняв її. Спостерігав, як молода пара звільняє прохід у дровітні, і відчував, як німіє рука. Підняв лампу на плече і відчув важкість її металевої підставки. Але терпів, до сліз в очах вдивлявся в чорну дерев’яну стіну, що оголювалася. І раптом побачив угорі ліворуч залізну дверну петлю.

— Двері! — Кукутіс показав вільною рукою на свою знахідку.

Минуло ще хвилин десять, перш ніж прохід до дверей звільнився. Двері — широкі і невисокі, в суцільній дерев’яній стіні, виявилися зачиненими на старий навісний замок.

Але як тільки Вітас потягнув замок на себе, той вивалився з дверей разом із продітими через його дужку кільцями. Дзенькнули під ногами цвяхи, що випали з дверей і дерев’яної стіни.

Скрипнули петлі, неохоче дозволяючи дверям відчинитися. Світло від лампи провалилося всередину темного простору, як у прірву. Провалилося і розсипалося на дивні відблиски та плями.

— Там павутина! — злякалася Рената.

Вітас узяв граблі, незграбно підняв їх за держак і тицьнув уперед так, наче йшов у штикову атаку. Потім підняв граблі догори, повоював там із павутиною і опустив їх у промінь світла від лампи, щоб глянути. За граблями потягнулися назовні сотні ниток-павутинок, зачеплених залізними зубцями. Він зробив ще кілька випадів граблями в темряву. Приставив граблі до дровітні. Попросив Кукутіса підійти з лампою ближче. Світлу лампи тепер ніщо не заважало дотягнутися до стін майстерні. У цьому світлі побачили заставлений рубанками й іншими інструментами столярний стіл. Все вкрите темним пилом і обірваною павутиною. Залізна ручка лещат, що звисала вниз, була густо обплетена павутиною і немов прив’язана цим павутинням до боковини верстака. Ліворуч один на одному стояли довгі і не дуже високі ящики у два ряди (штук із двадцять, мабуть). Праворуч на кутовій стіні вгадувалися все ще вкриті павутиною та пилюкою пилки і залізні інструменти з дерев’яними руків’ями. Вони висіли, зачеплені за цвяхи, що стирчали зі стіни, просмикнутими крізь дірки в ручках мотузяними петлями.

— Який порядок! — захоплено сказав Кукутіс, зайшовши всередину слідом за Вітасом. — Як у музеї!

— Порядок? — із сумнівом повторила Рената. — Як у музеї?!

— Атож, — Кукутіс озирнувся на неї. — Старий, завмерлий у часі, але лад. Він завжди прибирав після роботи, тирсу виносив, верстак протирав мокрою ганчіркою. Готові речі, особливо цінні, складав на оксамит у футляри.

Кукутіс, згадавши про футляри, обернув голову ліворуч, зупинив погляд на довгих низеньких ящиках, що стояли один на одному.

— Це, здається, вони! Ану допоможи! — звернувся він до Вітаса. — Верхній зніми!

Вітас обережно зсунув ящик з місця, немов перевіряв, чи можна його взагалі підняти, чи не занадто важко? Потім зняв, опустив на верстак.

— Відкривай! — скомандував старий.

Вітас зауважив, що у ящику є ручка, як у валізі, і дві бічні засувки, якими його стягували замість замка. Колір ящика через запилючений шар не відчувався.

— Я зараз! — сказав Вітас і вийшов.

Десь поруч полилася вода. Повернувся хлопець із цеберком і ганчіркою. Пройшовся ганчіркою по ящику і той повернув собі брунатно-сріблясту барву.

— Та відкривай уже! — квапив хлопця Кукутіс.

Руки Вітаса потяглися до двох засувок. Пролунало металеве клацання. Кришка футляра піднялася і застигла.

Всередині, поблискуючи ніжним темним лаком, як коштовний музичний інструмент, на червоному оксамиті у відповідній формою і розміром заглибині лежала дерев’яна нога.

Очі Кукутіса радісно заблищали. Його руки потяглися до відкритого футляра. Старий схопив дерев’яну ногу за обидва її кінці і спробував вийняти. Підняв і тут же опустив на місце.

— Важка, — сказав задоволено й усміхнувся замислено.

— Важка? — Вітас нахилився до відкритого футляра. — А чого вона важка? Вона ж має бути легкою, щоб легко крокувати!

— Молодий чоловіче, ви ніколи не подорожували з дерев’яною ногою! — всміхнувся Кукутіс. — Якби старий Вітас думав так, як ви, я б не став його клієнтом! Дивіться!

Рука Кукутіса опустилася на верхню товщу частину ноги, провела по лакованій поверхні, немов ніжно погладила, а потім він підняв її й узявся двома пальцями за маленьке металеве колечко, що потемніло від часу і тому було не дуже помітне. Потягнув колечко вгору, і разом із ним із дерев’яної ноги вилізла скринька розміром з пачку цигарок. Кукутіс вийняв із неї щось важкеньке, загорнуте в тканину. Поклав на долоню, а пальцями другої руки підняв краєчок тканини й акуратно потягнув догори. Звідти висипалося кілька срібних монет, одна впала на підлогу і гулко вдарилася об дерев’яний настил, решта залишилися на долоні. Кукутіс підніс одну монетку до очей.

— Тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року! — сказав він і зітхнув.

— І багато там іще непотрібних старих грошей заховано? — спитав Вітас трохи зневажливо, однак із цікавістю в голосі.

— Непотрібні гроші — це паперові банкноти, а старе срібло переживе будь-які грошові реформи! У мене такі монети і в Польщі візьмуть, і в Німеччині! Але це тільки мала частина того, що має бути з собою у подорожнього. — Кукутіс акуратно загорнув монети в шматочок тканини й поклав назад у шухлядку. Попросив Вітаса відшукати монетку, що впала.

Засунувши шухлядку на місце, Кукутіс витягнув ногу з футляра і поставив її ґумовим каблуком на підлогу поруч зі своєю правою.

— Трохи закоротка! — зітхнув прибулець. — Треба інші подивитися! — Сказав і повернув ногу на місце, акуратно закрив футляр, клацнувши металевими застібками.

Вітас зняв наступний футляр, поклав його на перший.