Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

робочий табір; револьвер залишився тільки в 509. Він домігся цього і сховав його під своїм ліжком.

За чверть години з госпіталю через вбиральню прилетіла дивна звістка: перевірка некарального характеру; бараки не обшукують, навпаки, Нойбауер налаштований майже доброзичливо.

Новий староста блоку нервувався. Верещав і командував.

– Та не кричи ти так, – сказав Берґер. – Від крику краще не буде.

– Що?

– Те, що чуєш!

– Я кричу, коли хочу! Всім шикуйсь! Вийти надвір! – Староста блоку бігав уздовж барака.

Люди, які могли ходити, почали збиратися.

– Це не всі! Там є ще!

– Мертвим теж шикуватись?

– Заткни пельку! Вийти! Лежачим вийти!

– Слухай, про перевірку нічого не чути. Про це не було наказу. Не треба наперед шикувати барак.

Староста блоку пітнів.

– Я роблю, що хочу. Я староста блоку. Де той, що вічно сидить разом з вами? З тобою і тобою. – Він показав на Берґера і Бухера.

Староста прочинив двері в барак, аби поглянути, хто залишився. Саме цьому Берґер і хотів перешкодити. 509 сховався, він не смів іще раз потрапляти Веберові на очі.

– Його тут немає. – Берґер став у дверях.

– Що? Ану, геть з дороги!

– Його тут немає, – повторив Берґер і не зрушив з місця, – немає, і край.

Староста блоку витріщився на нього. Бухер і Зульбахер стали поруч із Берґером.

– Що це має означати? – спитав староста.

– Його тут немає, – повторив Берґер. – Хочеш знати, як помер Гандке?

– Ви що, подуріли?

Надійшли Розен і Агасфер.

– Ви розумієте, що я вам усім можу кості переламати? – спитав староста блоку.

– Слухай! – сказав Агасфер і тикнув свій кощавий вказівний палець у бік горизонту. – Вже ближче.

– Він помер не через бомбардування, – сказав Бухер.

– Не ми проломювали Гандке череп. Це були не ми, – сказав Зульбахер. – Ти ніколи не чув про табірну фему?

Староста блоку зробив крок назад. Він добре знав, що ставалося зі зрадниками і донощиками.

– Ви її частина? – спитав він з недовірою.

– Схаменися, – сказав Берґер, – і не зводь з розуму себе й нас. Кому б тепер хотілося потрапити у список тих, з ким треба звести порахунки?

– А хто про це говорить? – Староста блоку почав жестикулювати. – Мені ж ніхто нічого не казав, звідки я можу знати ваші ігри? То що відбувається? Досі на мене міг покластися кожен.

– Ну от і добре.

– Больте йде, – сказав Бухер.

– Добре, добре. – Староста блоку підтягнув штани. – Я пильную. Можете на мене розраховувати. Я один із вас.

«Прокляття, – думав Нойбауер, – чого бомби не впали сюди? Тоді б усе вирішилось якнайкраще. Вічно стається не те, що треба».

– Це табір полегшеного режиму? – спитав він.

– Це табір полегшеного режиму, – повторив Вебер.

– Ну… – Нойбауер підвів плечі. – Врешті, ми не змушуємо їх працювати.

– Ні, не змушуємо. – Вебера це розважило. Думка про те, аби змушувати цих привидів до роботи, – справжній абсурд.

– Блокада, – мовив Нойбауер. – Не наша вина… вороги… – Він обернувся до Вебера. – Тут смердить, як у мавпячій клітці. Невже не можна нічого з цим зробити?

– Дизентерія, – відказав Вебер. – Власне, це місце відпочинку хворих.

– Точно, хворих! – Нойбауер миттю підхопив тему. – Хворі, дизентерія, тому й смердить так, у госпіталі було б так само. – Він нерішуче роззирнувся. – Може б, вони якось помилися?

– Ризик зараження надто великий. Тому цю частину табору ми тримали досить ізольовано. Душові на іншому боці.

На слові «зараження» Нойбауер мимоволі зробив крок назад.

– А білизни в нас досить, аби видати цим смердюхам? Стару тоді треба буде спалити, так?

– Не обов’язково. Її можна дезінфікувати. Але на складі білизни повно. Ми отримали великі поставки з Бельзену.

– Добре, – полегшено мовив Нойбауер. – Отже, видати свіжу білизну і вдосталь цілих кітелів і штанів, чи який там у нас є одяг. Роздати хлорне вапно і дезінфектори. Тоді все матиме цілком інший вигляд. Запишіть.

Перший староста табору, грубий в’язень, запопадливо нотував.

– Дотримуватися якомога більшої чистоти, – диктував Нойбауер.

– Дотримуватися якомога більшої чистоти, – повторив староста табору.

Вебер стримався, аби не реготнути. Нойбауер звернувся до в’язнів:

– У вас є все, що вам належиться?

Правильну відповідь за дванадцять років вони засвоїли.

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере.

– Добре, продовжуйте.

Нойбауер іще раз роззирнувся. Старі бараки стояли чорні, мов труни. Він шукав рішення, і раптом йому майнула думка.

– Накажіть висадити тут якусь зелень, – сказав він, – зараз для цього саме час. Кілька кущів з північного боку і смугу квітів з південного. Одразу стане веселіше. У нашому садовому господарстві є щось таке, га?

– Буде зроблено, пане оберштурмбаннфюрере.

– Ну от і добре! Одразу й починайте. Можемо зробити те саме і коло бараків у робочому таборі. – Нойбауер захопився своєю ідеєю. Власник саду у ньому взяв гору. – Навіть одна смуга фіалок… ні, примули кращі, жовте все ж яскравіше…

Двоє людей повільно зсунулися на землю. Ніхто навіть не ворухнувся, аби їм допомогти.

– Примули… у нас у садівництві достатньо примул?

– Буде зроблено, пане оберштурмбаннфюрере. – Грубий староста табору стояв струнко. – Примул вдосталь, вони саме цвітуть.

– Добре. Зробіть це. І накажіть табірному оркестру грати час до часу трохи нижче дорогою, щоб і ці тут щось чули.

Нойбауер пішов назад, решта – за ним. Він знову трохи заспокоївся. В’язні не скаржилися. За стільки років без критики він звик вважати фактами те, у що йому хотілося вірити. Тому він і зараз сподівався, що в’язні бачать його так, як він цього хоче. А хотів він, аби вони бачили чоловіка, який у складних обставинах робить для них усе, що в його силах. Про те, що вони були людьми, він давно забув.

22

– Що? – з недовірою в голосі спитав Берґер. – Взагалі не буде вечері?

– Ні, не буде нічого.

– Навіть зупи?

– Ні зупи, ні хліба. Категоричний наказ Вебера.

– А інші? Робочий табір?

– Теж нічого, вечері не буде в цілого табору.

Берґер озирнувся.

– Хтось це розуміє? Одяг ми отримали, а їжу – ні?

– Ми ще й примули отримали. – 509 показав на дві жалюгідні плями по обидва боки від дверей. Кілька рослин уже прив’яли, в обід їх повстромлювали сюди в’язні із садового господарства.

– Може, вони їстівні.

– Навіть не намагайся. Якщо вони зникнуть, нам тиждень не даватимуть їжі.

– І чого воно так? – спитав Берґер. – Після Нойбауерової показухи я думав, що в зупі навіть картопля буде.

Надійшов Лєбенталь.

– Це Вебер, а не Нойбауер. Вебер на нього лютий. Думає, що той хоче забезпечити собі тил. І він таки хоче. Тому всюди, де може, Вебер іде проти нього. Інформація з канцелярії. Левінські, Вернер та інші звідти кажуть те