Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

господар будинку до себе викликав. З обличчя його я зрозумів, що сталося щось недобре.

— Така справа, Іване Карповичу, що Іван не хоче з вами їхати. Як почув, то цілий скандал зчинив.

— Та воно ж і зрозуміло. Молодий панич, а під орудою якогось мужика.

— Не якогось, а найкращого сищика імперії! Але Іван і слухати не хоче.

— Ну, що ж, буває таке. Дозвольте повернути гроші та додому їхати, — я аж зрадів, бо дуже вже додому, до Моніки хотілося.

— Ні, ні, Іване Карповичу! Прошу вас на Кавказ поїхати. За Ванею. Але таємно. Щоб він не знав. Подивіться збоку, що і як. Як ви з ним будете, то мені спокійніше. І дружині моїй теж. Дуже прошу.

— Що ж, можна і так, — вимушений був погодитися я, бо ж не хотів втрачати такого покровителя, як Павло Іванович. — Може, так навіть ще й краще.

— Добре. Ось вам квиток на потяг, у сусідньому з Ванею вагоні. По приїзді до Грозного він оселиться в готелі «Орлине гніздо». Потім поїде дивитися нафтові родовища Зустрічати його у Грозному буде пан Стерлінґ, англієць, якому зараз належать свердловини. Він не хотів продавати, а оце чомусь наважився, навіть поспішає. Добре було б дізнатися, чому саме. Ну, і взагалі, тримайте мене в курсі. На телеграми грошей не шкодуйте.

— Добре, Павле Івановичу, сповіщатиму.

Так ото і поїхали. Я собі бороду причепив, щоб молодий Харитоненко мене не впізнав. Дивився, як він по перону йшов. Великим цабе, наче цар який чимчикує, за ним два лакеї дебелих, а потім ще три носильники валізи тягнуть. Майже почет. Зайшли до вагона, я збоку стою. Наче ніхто не слідкує. Ну, і добре. Сів у свій вагон, і поїхали ми. Їхати довго було, до вечора, потім ніч і ще день. Кілька разів ходив я до сусіднього вагона Але там усе спокійно було, Іван їхав в окремому купе, з якого майже не виходив. З вагона-ресторану приносили їжу та каву, які молодий панич вимагав постійно.

Десь під вечір приїхали ми до Грозного. Івана зустрічав якийсь рудий та червонопикий чоловік, мабуть, той самий Стерлінґ. Приїхав він на авто, забрав гостей і повіз. Я найняв візника і теж поїхав до «Орлиного гнізда».

— А навіщо вам туди, дорогий же готель? — здивувався візник. — Поруч дешевші й не гірші є. А в тому «Орлиному гнізді» іноземці здебільшого живуть.

— А чого там?

— Бо охорона є, зажди кілька поліцейських на варті.

— Охорона? Для чого? — дивуюся я.

— Та як для чого? Абреки вкрасти можуть. Минулого місяця інженера Міллера викрали, потім купця Талгатова.

— Неспокійно у вас тут?

— А як тут спокійно буде, коли горяни навколо? Мало того що нехристі, так ще бандити страшні. До праці не звикли, все аби умикнути. Їх би винищити всіх або до Туреччини відправити, поселити тут вірмен чи мужиків з руських губерній, тоді б спокійно тут було.

— Зачекай, а ти хто? — дивуюся я, бо на вигляд мужик мужиком, а про руських як про чужих каже.

— Я — козак Терського козачого війська! — каже гордо він.

— Козак! А в мене кілька приятелів було з Чорноморського війська.

— То добрі козаки, хоч і хохли, — киває візник.

— Хохли?

— Ага, по-хохляцьки балакають і пісні хохляцькі співають. Але бійці знатні, — киває візник, який з вимови моєї не почув, звідки я.

— І що, козаче, як тут справи в Грозному, окрім того, що людей крадуть? Кажуть, нафта у вас, гроші прямо з-під землі лізуть?

— Та, може, кому і лізуть, але не нам. Бо ж як тільки про нафту почули, набігли одразу різні. І англійці, і німці, і французи, навіть жиди, поскупляли землю і тепер качають. Великі гроші гребуть, а нам із того ані копійки не перепаде. Авто собі покупляли і їздять, не потрібні їм візники.

— А на роботу беруть?

— Беруть, тільки платять копійки, то козак туди працювати не піде. Горці теж не хочуть, бо горді дуже, не звикли підкорятися. Так вони мужиків завозять, з Росії. А ці мужики як получку отримають, одразу напиваються, і починається тут. А ще крадуть з городів, бо годують їх погано. Сама біда від тої нафти, без неї тут краще було.

— А про такого Стерлінга чув? Англійця, у нього теж тут нафтопромисли. Рудий такий, червонопикий?

— А для чого вам? — озирається візник підозріло.

— Та я меблями торгую. Оце хочу йому запропонувати.

— Навіщо йому меблі, як він у готелі живе?

— У готелі?

— А вони всі тут у готелях, будинків і не купують. Поживуть, грошей хапнуть і тікають звідси.

— А гроші хоч у нього є?

— Та гроші є. Хоча пограбували його нещодавно.

— Як?

— А він з нафтопромислів повертався, а тут абреки наскочили. Дорогу перекрили, так він з авто вискочив і чкурнув кущами. Втік А машина абрекам ні до чого у горах, то залишили, тільки сидіння шкіряні забрали. Так сидіння він уже нові купив. Ось і «Орлине гніздо», точно хочете тут гроші витрачати?

— Та як же тут витрачати, коли думав меблів продати, а нікому. Десь є тут поблизу щось дешевеньке?

— Є, онде поруч кімнати. Втричі дешевше!

— То поїхали.

Візник мене відвіз, підказав, яку кімнату краще брати, а коли я йому зайвий гривеник дав, то ледь не розцілував і попередив, щоб по темному не вештався містом, а особливо берігся річки Сунжі.

— Бо там у чагарниках абреки ховаються, звідти до міста увечері виходять. Зброя у вас є? Немає? То купіть обов’язково! Револьвер і набоїв побільше.

— Та ти що, я ж торгова людина, який револьвер? — замахав я руками.

— Хоч торгова, хоч яка. У нас он навіть панотці з револьверами ходять після того, як настоятеля собору викрали.

— Ох же який край неспокійний!

— Дурні гроші та ці дикуни-горці, через них усе.

На тому візник поїхав, а я обдивився кімнату. Була вона на другому поверсі, з невеличким вікном на вулицю. Стіни кам’яні, двері міцні. Вже краще. Попросив води, умився, бо шкіра під бородою свербіла Потім бороду начепив і пішов до «Орлиного гнізда». Там на вході справді поліція, не просто з револьверами, декілька і з гвинтівками. Кажуть, що вхід тільки для