Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

ідеї щодо "боротьби за правду і справедливість" формуються людьми з параноїдальною структурою особистості», — писали двоє радянських професорів, співробітники Інституту імені Сербського:

«Характерною рисою переоцінюваних ідей є переконаність пацієнта у власній правоті, невідступний потяг стверджувати свої розтоптані "права" і значущість цих почуттів для пацієнта. Вони схильні використовувати судові процедури як платформу для виголошення промов і звернень»[1954].

За цим визначенням майже всіх інакодумців можна було визнати божевільними. Письменникові й історикові Жоресу Медведєву було поставлено діагноз «млява шизофренія», супроводжувана «параноїдальними маніями реформування суспільства». Серед симптомів зазначався «розпад особистості» — малося на увазі те, що він працював і як письменник, і як науковець. Першому редакторові «Хроніки» Наталії Горбаневській було поставлено діагноз «млява шизофренія з нечіткою симптоматикою», що, втім, не завадило недузі спричинитися до «аномальної зміни в емоціях, прагненнях і способі мислення». У генерала-інакодумця Петра Григоренка було діагностовано психічний синдром, що «характеризується наявністю реформістських ідей, зокрема щодо реорганізації державного апарату; а це пов’язується з переоцінкою власної особистості, що сягає месіанських розмірів»[1955]. В одному з офіційних повідомлень на адресу Центрального комітету один з місцевих начальників КГБ також скаржився на те, що він має групу громадян з дуже незвичайною формою психічного захворювання: вони «намагаються створювати нові "партії", організації і ради, готують і поширюють проекти нових законів і програм»[1956].

Залежно від обставин арешту — чи не-арешту — в’язнів, визнаних психічно хворими, могли відправляти до різних установ. Одних оглядали тюремні лікарі, інших — «цивільні». Окрему особливу категорію тут становив Інститут імені Сербського, спеціальний діагностичний центр якого, в 1960–1970-ті роки очолюваний доктором медичних наук Даниїлом Лунцем, мав діагностувати політичних «злочинців». Доктор Лунц особисто діагностував, серед багатьох інших, Синявського, Буковського, Горбаневську, Григоренка і Віктора Некіпєлова; поза сумнівом, статус його був дуже високий[1957]. За повідомленням Некіпєлова, він носив синій мундир з двома зірками — «відзнака генерала військ МВД»[1958]. Деякі психіатри-емігранти з Радянського Союзу стверджують, що Лунц та інші співробітники Інституту імені Сербського були щиро переконані в тому, що їхні пацієнти психічно хворі. Проте більшість політичних в’язнів, що з ним стикалися, характеризують його як конформіста, що виконував завдання свого міліцейського начальства, «не кращого за лікарів-злочинців, які проводили бузувірські досліди над людьми в нацистських концентраційних таборах»[1959].

Отримавши діагноз психічної хвороби, пацієнти засуджувалися до лікарняного терміну, часом це ув’язнення тривало кілька місяців, але могло й розтягуватися на багато років. Той, кому таланило більше, потрапляв в одну з кількох сотень звичайних радянських психіатричних лікарень. Вони зазвичай були брудні й переповнені, а працювали в них п’яниці й садисти. Проте, незважаючи на пияцтво і садизм, то були все ж таки цивільні, а звичайні лікарні загалом менш засекречені, ніж тюрми і табори. Пацієнтам надавалася більша свобода у написанні листів, їх могли відвідувати не тільки родичі.

З іншого боку, тих, кого було визнано «особливо небезпечними», відправляли до дуже нечисленних «спеціальних психіатричних лікарень». Керувало ними безпосередньо МВД. Лікарі у них, як Лунц, мали відповідні звання. Ці лікарні були дуже схожими на тюрми, їх оточували сторожові вежі, колючий дріт, охоронці й собаки. На фото, знятому в Орловській спеціальній психіатричній лікарні 1970 року, бачимо в’язнів на прогулянці у внутрішньому дворі; від тюремного він не відрізняється зовсім нічим[1960].

Мета лікарів і у звичайних, і у спеціальних лікарнях полягала знову ж таки в тому, щоб добитися публічного зречення і каяття[1961]. Пацієнтів, які погоджувалися відмовитися від своїх переконань, які погоджувалися, що критикувати радянський режим їх змушувала психічна хвороба, могли оголосити здоровими і відпустити на волю. Ті, хто не каявся, визнавалися хворими і далі — їм могли призначити «лікування». Радянські психіатри не вірили у психоаналіз: лікування складалося переважно зі специфічних медикаментів, електрошоку і різноманітних форм обмеження та стримування. Широко використовувалися препарати, заборонені на Заході у 1930-х роках, які викликали у пацієнтів підвищення температури до 40 і більше градусів, біль і занепокоєння. Тюремні лікарі також призначали і транквілізатори з широким спектром побічних ефектів, як-от заціпеніння, загальмованість, мимовільні посмикування і рухи, не кажучи вже про апатію і байдужість[1962].

Інші види лікування передбачали відверте побиття, впорскування інсуліну, що у людей, не хворих на діабет, викликає гіпоглікемічний шок, та каральний захід, що називали «укрутка», про який Буковський розповідав в інтерв’ю 1976 року: «Використовуються мокрі простирадла або парусина — великі шматки, — в які пацієнта загортають з голови до ніг так туго, що йому важко навіть дихати, і коли полотно починає висихати, воно стягується ще більше, а пацієнтові стає ще гірше»[1963]. Ще одним методом лікування в Інституті імені Сербського, про який згадує Некіпєлов, була «спинномозкова пункція» — введення голки у хребетний стовп пацієнта. Зі спинномозкової пункції поверталися, лежачи на боку, нерухомі, у плямах йоду — тривало це кілька днів[1964].

Через таке «лікування» пройшло багато людей. 1977 року, коли було опубліковано велике дослідження Пітера Реддавея і Сідні Блоха про зловживання психіатрією в СРСР, щонайменше 365 психічно здорових людей проходили лікування з приводу «політично обумовленого божевілля»; щодо цих людей існують документи і свідчення — поза сумнівом, були і сотні інших, про яких нічого не відомо[1965].

Разом з тим ув’язнення дисидентів у психіатричних лікарнях не виконувало всього того, на що сподівався радянський режим. Найгіршим було те, що таким чином не вдавалося відвернути увагу Заходу від дисидентів. По-перше, жахи злочинної психіатрії, ймовірно, діяли на уяву західної громадськості навіть сильніше, ніж знайоміші історії про тюрми і табори. Кожен, хто дивився фільм «Політ над гніздом зозулі», отримував дуже добре уявлення про радянську психіатричну лікарню. Важливіше, однак, те, що проблема зловживання психіатрією мала безпосередній вихід на абсолютно певну, професійно зацікавлену групу: західних психіатрів. 3 1971 року, коли Буковський таємно передав понад 150 сторінок документів про злочинну психіатрію в СРСР, цю тему почали постійно обговорювати в таких організаціях, як Міжнародна асоціація психіатрів та Королівська колегія психіатрів Великобританії. Сміливіші групи видавали відповідні заяви. Інші цього не робили, але коли їх звинувачували у боягузтві, відгукувалися про СРСР гірше[1966].

Врешті-решт, ця проблема спонукала до дій вчених у самому Радянському Союзі. Коли Жореса Медведєва засудили до терміну у психіатричній лікарні, багато з них надіслали листи протесту до Академії наук СРСР. Фізик Андрій Сахаров, який наприкінці 1960-х років дедалі більше відігравав роль морального лідера дисидентського руху, зробив публічну заяву з приводу справи Жореса Медведєва на міжнародному симпозіумі в