Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Інституті генетики. Солженіцин, який на той момент був уже на Заході, написав відкритого листа до радянського керівництва, протестуючи проти ув’язнення Медведєва. «Зрештою, — писав він, — прийшов час мислити ясно: ув’язнення свободомислячих здорових людей — це ДУХОВНЕ ВБИВСТВО»[1967].

Ймовірно, міжнародна увага відіграла свою роль — деяких в’язнів звільнили, серед них і Медведєва, який був змушений залишити країну. Але деякі представники найвищих ешелонів радянської еліти вважали, що така реакція була неправильною. 1976 року тодішній керівник КГБ Юрій Андропов написав таємну доповідну, в якій по-справжньому точно (якщо не брати до уваги принизливого тону і антисемітизму) йшлося про міжнародні джерела «антирадянської кампанії»:

«Останні дані свідчать на користь факту, що ця кампанія має характер ретельно спланованої антирадянської акції… зараз ініціатори кампанії намагаються залучити міжнародні й національні психіатричні асоціації, а також окремих спеціалістів з доброю репутацією до створення "комітету", що має на меті стеження за діяльністю психіатрів у різних країнах, і передусім в СРСР… Активну роль у створенні антирадянських настроїв відіграє Королівська колегія психіатрів Великобританії, яка перебуває під впливом сіоністських елементів»[1968].

Андропов ретельно описує зусилля, спрямовані на те, щоб Міжнародна асоціація психіатрів засудила СРСР, демонструє добру поінформованість щодо наукових форумів, на яких засуджувалася радянська психіатрія. У відповідь на цей документ радянське міністерство охорони здоров’я запропонувало розгорнути потужну пропагандистську кампанію напередодні конгресу Міжнародної асоціації психіатрів. Міністерство також пропонувало підготувати науково обгрунтовані спростування звинувачень і визначити «прогресивних» західних психіатрів, які б підтримали СРСР. Як винагороду цим «прогресивним» психіатрам пропонувалося організувати запрошення до СРСР для огляду спеціально визначених психіатричних лікарень. У цьому документі навіть подавалися деякі можливі кандидатури[1969].

Тобто замість того, щоб відмовитися від зловживання психіатрією, Андропов пропонував нагло заперечувати звинувачення. Визнавати хоч якісь вади в радянській політиці було не в його правилах.

Розділ 27

1980-ті: ПАДІННЯ МОНУМЕНТІВ

Дробится рваный цоколь монумента,

Взвывает сталь отбойных молотков.

Крутой раствор особого цемента

Рассчитан был на тысячи веков…

Все, что на свете сделано руками,

Рукам под силу обратить на слом.

Но дело в том,

Что сам собою камень —

Он не бывает ни добром, ни злом.

Александр Твардовский.

Дробится рваный цоколь монумента…[1970]

На момент, коли 1982 року Юрій Андропов став Генеральним секретарем ЦК КПРС, його «затягування гайок» стосовно асоціальних елементів у Радянському Союзі насправді вже йшло повним ходом. На відміну від деяких своїх попередників Андропов завжди вважав, що дисиденти, попри їхню нечисленність, являють собою серйозну небезпеку для радянської влади. Будучи 1956 року послом СРСР в Угорщині, він на власні очі бачив, як швидко інтелектуальний рух може перетворитися на народну революцію. Також він був переконаний у тому, що всі численні проблеми Радянського Союзу — політичні, економічні, соціальні — можна вирішити через посилення дисципліни: суворіші тюрми і табори, пильніше стеження і переслідування громадян[1971].

Ці методи Андропов обстоював за свого головування в КГБ з 1979 року, і ці ж самі методи він продовжував застосовувати за свого короткого правління як Генеральний секретар ЦК КПРС. Завдяки Андропову перша половина 1980-х років згадується як найрепресивніший період усієї післясталінської радянської історії. У цей момент тиск у системі досягає точки кипіння, — а потім система повністю виходить з ладу.

Безперечно, з кінця 1970-х років андроповський КГБ здійснив багато арештів і повторних арештів: за його головування вперті дисиденти часто відразу ж після закінчення старих отримували нові вироки, як це відбувалося у сталінські часи. Членство в Гельсінській групі — дисидентській організації, яка намагалася стежити за дотриманням Радянським Союзом Гельсінського договору, — було прямою дорогою в тюрму. У 1977–1979 роках було арештовано 23 членів Московської Гельсінської групи, сімох з них було вислано за кордон. Лідер Московської Гельсінської групи Юрій Орлов першу половину 1980-х років провів у тюрмі[1972].

Та до арсеналу Андропова входили не тільки арешти. Оскільки головна його мета полягала у відлякуванні людей від участі в дисидентських організаціях, спектр репресій значно розширився. Ті, кого просто підозрювали у співчутті до правозахисного руху, релігійних чи націоналістичних організацій, могли втратити все. Самі підозрювані і члени їхніх родин могли залишитися не тільки без роботи, а й взагалі без професії чи диплома про освіту. Їхнім дітям могли заборонити вступ до вищого навчального закладу. Телефон могли відрізати, прописку анулювати, а пересування обмежити[1973].

На кінець 1970-х років андроповські «заходи зі зміцнення дисципліни» досягли успіху — і дисидентський рух, і ті, хто його підтримував за кордоном, виявилися розділеними на малі стабільні групи, які часто ставилися одна до одної зі взаємною підозрою. Існували активісти захисту людських прав, якими опікувалася «Міжнародна амністія». Існували дисиденти-баптисти, справі яких допомагала міжнародна спільнота баптистів. Існували дисиденти-націоналісти — українці, литовці, латиші, грузини, — яким допомагали їхні співвітчизники в діаспорі. Існували турки-месхетинці і кримські татари, що були депортовані у сталінські часи і прагнули повернутися до своїх країв.

Мабуть, найвідомішою на Заході дисидентською групою були «відмовники» — радянські євреї, яким відмовлялося у праві на еміграцію до Ізраїлю. Початок особливої зацікавленості ними поклала ухвалена Конгресом США поправка Джексона-Веніка, за якою торговельні відносини СРСР і США пов’язувалися з питаннями єврейської еміграції; справи «відмовників» залишалися у центрі уваги Вашингтона до самого розпаду СРСР. Восени 1986 року на зустрічі з Михайлом Горбачовим у Рейк’явіку президент США Рональд Рейган особисто надав радянському лідерові список 1200 радянських євреїв, які прагнули виїхати з СРСР[1974].

Ці групи дисидентів, які на той час надійно відділялися від кримінальних в’язнів, були добре представлені в радянських тюрмах і таборах, де вони організовувалися, як і їхні попередники, на грунті спільної справи[1975]. Можна навіть сказати, що в цей час табори відігравали роль певної організаційної ланки, ледь не школи дисидентства, де політичні в’язні зустрічалися зі своїми однодумцями. Часом політичні в’язні відзначали національні свята різних груп — литовців і латишів, грузинів і вірменів, на яких навіть виникали суперечки з приводу того, чия країна першою вийде з СРСР[1976]. Відбувалися також контакти і між представниками різних поколінь: прибалти й українці мали змогу зустрітися з представниками попередніх поколінь націоналістів, членами антирадянських військових організацій, яким давали 25-річні терміни ув’язнення і більше вже не випускали. Щодо останніх, то, як писав Буковський, «їхнє життя зупинилося, коли їм було років по 20», і табори певним чином зберегли їх. «Влітку по неділях вони виповзали на сонечко зі своїми баянами і грали давно забуті мелодії