Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Це говоримо лише про бюрократію, старшину, священиків. В інших класах відсотки дещо інші. Напр., у нашій інтелігенції (особливо соціялістичної) відсоток вороже–байдужих був, мабуть, понад 80%, а прихильних, мабуть, не було і 1% (говоримо про 1917 рік; пізніше ситуація значно змінилася на нашу, українську, користь).

Стихія відродження старезної нашої нації була така непереможно могутня, що захопила, понесла — як величезна повінь на своїх хвилях — приспаних національно малоросів. Лише той, хто був наочним свідком, може належно оцінити її силу. Знайомі, шкільні товариші, що ніколи і нічого не чули про Україну (а за мову і говорити нема що), зустрівшись по 1–3 роках, говорили українською мовою, часом каліченою, але українською, були вже українцями. Були в 1917–19 роках десятки тисяч таких. І ці неофіти національні були о ціле небо більшими українськими «шовіністами», ніж давно національно «свідомі» винниченки (див.: В. Винниченко. «Відродження нації»), а це національне пробудження нашої бюрократії, старшинства, гальмували ніхто інший, лише наші соціялістичні ідіоти, що сиділи в міністерських кріслах.

В 1917–18 рр. до уряду УЦР і УНР зголошувалися тисячі малоросів — досвідчених державних урядовців і старшин. Соціялістичний наш уряд вибирав з них лише тих, хто мав соціялістичний пашпорт, а на генералів, старшин дивився як на «ворогів трудового народу», «мілітаристів», що планують кров народну проливати»; уряд казав їм, що їхніх послуг Україна не потребує, бо не хоче мати армії. Тисячі таких старшин–малоросів, які вперше пропонували українському урядові служити Україні, пішли по відмові до А. Дєнікіна. 99% пізніших генералів та полковників армії УНР були в 1917 році лише національно підсвідомими малоросами. Скільки тисяч таких старшин–малоросів штовхнув до А. Дєнікіна сам український уряд?

Були тисячі професійних старшин–малоросів, які не знали і не хотіли знати ніякої «політики» і прагнули чесно служити Україні, бо заворушилася в їхніх душах збуджена національною стихією підсвідома любов до України. Коли таких і приймали на службу, то наші соціялісти дивилися на них, як на інтрузів, чужих, підозрілих людей. Чи таке ставлення українців до них сприяло розвиткові їхньої національої свідомости і національної гордости, чи, навпаки, відчужувало їх від України? Чи не переживали душевної драми ті з них, які не витримували тої скритоворожої атмосфери і, розчарувавшись в українській нації, байдужіли до України, а може, й переходили до ворога? Велика тема для наших письменників.

Не можна було приймати на державні посади національно несвідомий елемент. Чи так?

1) Ті, що зголошувалися на початках, самі були з тої п’ятипроцентної групи прихильників самостійности України. 2) За тих часів ще не знали техніки (чи мистецтва) пенетрації ворожого табору. 3) Ті старшини–малороси зголошувалися служити в українському війську не тому, що не мали іншого способу заробити на життя. Вони могли знайти працю в кооперації, приватних підприємствах, а головно, могли піти до А. Дєнікіна, де їх радо вітали і не дивилися як на ворогів. І незважаючи на такі можливості, ці малороси хотіли служити в українському війську. Вже це одне говорить багато на їх користь.

Зрештою, на те Бог і дав державним мужам більший розум, щоб вони могли знайти способи контролювати непевні елементи та знешкідливити зрадників. В. Лєнін у 1917 році був у значно гірших обставинах, як наші соціялістичні «державні мужі». В Московщині вся бюрократія, весь генералітет і старшина були ворожі до влади В. Леніна. Проте В. Лєнін знайшов способи примусити їх усіх служити його владі. І вони відбудували йому нову московську імперію СССР. А вже після того наступник І. Сталін їх майже всіх понищив. Мав уже своїх вихованців.

Наші соціялістичні лідери мали далеко ліпші обставини. Вони мали 5% прихильників України і величезний п’ятдесятивідсотковий запас лише байдужих, а не ворожих до України малоросів. Лише треба було поставитися до них, як до нещасних, отруєних «московською блекотою» хворих братів і лікувати їх терпеливо, тактовно, непомітно перетягати на український національний шлях.

Щоб не зрозуміли ці слова хибно, підкреслюємо, що таке братнє наставления мало б бути ЛИШЕ до малоросів, які ставилися до України байдуже, а не вороже. А тих, які ставилися вороже до України, треба було трактували як гірших за москвинів ворогів. Для них знайшлося б досить місця за дротами. Таке м’яке ставлення до тих, хто хоче вилікуватися від московського дурману, а разом дуже тверде до тих, хто не хоче, дало б добрі для України наслідки. Можна було примусити і П. Скоропадського служити Україні (навіть на пості гетьмана), бо він належав до тої п’ятдесятивідсоткової ґрупи лише байдужих. 90% з тих байдужих служили б досить чесно Україні, хоч би з тої причини, що не було кому іншому служити (служили і служать москвинам в СССР). Лише треба було не пускати з них пильного ока. А виросло б нове, національно виховане покоління, то ті старі колишні малороси відійшли б спокійно на пенсію. Так могли зробити розумні державні мужі. На наше нещастя, Господь пошкодував крихти розуму для нашого окаліченого сільського дядька.

Наші соціялістичні «мужі» змавпували були (по двох роках) ленінську систему політичних комісарів в Армії. Лише ті УНРадівські політичні комісари шукали в Армії не зрадників нації, але зрадників соціялізму. Зрадникам нації (але соціялістам), всяким волохам доручали командувати полками і після їхніх зрад, а патріотів–націоналістів (зрадників соціялізму) розстрілювали, не доказавши жодного злочину.

Наслідок — УССР. Та УССР була би пів біди, але СССР, то вже для України — Ave Ceaesar, morituri te salutant! — «Живи Московщино! Засуджена тобою на смерть Україна, вітає тебе!».

Та повернімось до подій за доби Директорії.

До складу української мирової делегації в Парижі, крім наддніпрянців, входили також і два галичани: В. Панейко та С. Томашівський. У той час на півдні України чорна монархічна армія А. Дєнікіна воювала червону соціялістичну московську армію В. Леніна.

А. Дєнікінові Антанта (Англія) щедро посилила зброю, амуніцію, весь військовий виряд. Московські дипломати в Парижі П. Мілюков, К. Сазонов переконали В. Панейка, що УГА могла би дістати від Антанти подібну допомогу, якби воювала москвинів–лєнінців спільно з москвинами–дєнікінцями, а не з Директорією, яку Антанта вважає за прихильників москвинів–лєнінців. А в зв’язку з цим галицькі дипломати могли б здобути від Антанти підтримку проти польських замірів на Галичину. Таким чином, вдалося б врятувати самостійність бодай Галичини, яка ставши українським П’ємонтом, пізніше зможе помогти в той чи інший спосіб Східній Україні скинути московську владу.

Бачачи нездарність урядовців Директорії до державного будівництва, уряд ЗУНР поставив карту на цю можливість і видав Штабові УГА наказ ні в якому разі