Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

не виступати проти Дєнікінської армії (за: О. Доценко. «Літопис української революції»).

Інформації В. Панейка вплинули також і на Директорію. Запаморочена соціялістичною теорією «класової боротьби», не могла вона зрозуміти історію, яка ясніш ясного вчила, що ВСІ москвини, ВСІХ класів уважають незалежну від них Україну своїм найбільшим нещастям, о небо більше, ніж найгірший уряд їхньої імперії. («Ліпше злий диктатор, ніж розвал нашої імперії», — формулював лідер московської демократії А. Кєрєнский).

Хоч Директорія (уряд) і вела в той час переговори з В. Леніним (через його приятеля, швейцарського комуніста Ф. Платгена) про спільну війну «з дєнікінською буржуазною реакцією», проте одночасно вислала до А. Дєнікіна ген. М. Омеляновича–Павленка пропонувати А. Дєнікінові спільну війну «с общім враґом — лєнінскім узурпатарам» у тайній надії, що співпраця з А. Дєнікіним, а щонайменше, неворожість до нього поможе Директорії дістати від Антанти допомогу тощо. В надії на такий зворот справи Директорія також дала наказ свому Штабові уникати поки що збройних сутичок з Дєнікінською армією.

Україна палала в огні повстань. Отамани, що були перейшли до москвинів (Н. Махно, Зелений, Григоріїв) тепер обернули свої сили (15000) проти москвинів–лєнінців. 2.VIII.1919 українські армії почали наступати на москвинів–лєнінців. Галичани, втративши Львів, кинули гасло: «Через Київ до Львова». Галицькі стрільці, які мріяли ще в дитячих роках поклонитися столиці, летіли тепер, як на крилах, визволяти столицю з московської неволі. 31.VIII. вже були в Києві, зі сльозами щастя і радости піднесли на ратуші столиці жовто–блакитний прапор з тризубом. Та тут знову виявилася наша національна трагедія — фатальна диспропорція між героїзмом нашого народу і карликуватим розумом його проводу.

У цей самий день лівим берегом надійшли під Київ дєнікінські передові частини. Всі мости через Дніпро були вже в наших руках. Москвини надумали обдурити наших. Вдаючи приятелів, вони малими групами переходили мости на правий бік. Наша мостова охорона мала наказ ще раніш уникати збройних сутичок із денікінцями, отже, не могла зупинити москвинів зброєю. Коли їх перейшло досить, вони несподівано напали на нашу мостову охорону, обеззброїли її і перепустили весь свій полк до Києва. На ратуші піднесли, побіч українського, свій московський прапор. Обурені цим, наші вояки здерли московський прапор і кинули його під ноги коня ґен. В. Сальського, що переїхав московський прапор. Москвини відповіли вогнем із скорострілів. Заходило на бій. Комендантом Києва був ґен. А. Кравс, маючи старий наказ штабу уникати війни з дєнікінцями, він прийняв ультиматум дєнікінського генерала Брєдова очистити негайно Київ і відійти на 120 кілометрів від столиці.

Втрата Києва була величезним, нищівним ударом по нашій армії. Вона вирішила весь дальший хід війни. А. Кравс залишив тоді в Києві дєнікінцям велику кількість зброї, муніції, ліків, одягу, що їх покинули в паніці москвини–лєнінці. До речі, команда ленінської армії наказала своїй київській залозі здати Київ дєнікінській армії, а ніколи українській. Своєю чергою, дєнікінська команда наказала своїм полкам пропустити оточені на півдні ленінські полки на наш північний фронт. Зайвий доказ московської національної солідарности перед «мазепинською» небезпекою. Цю солідарність і взаємну допомогу в боротьбі з українськими «сепаратистами» бачимо і між урядом СССР та московською еміграцією.

Втрата в Києві великої кількости зброї для нашої напівозброєної армії була великим ударом. Але далеко більшим ударом було моральне заламання Армії. Вояки побачили, що їхня кров, їхні надлюдські жертви і геройство зводить нанівець дурний провід. І хоч обидва наші уряди (УНР і ЗУНР) оголосили війну А. Дєнікіну, та вже було запізно: в армії ширилося зловіще слово «зрада». Рядовий вояк не знав хитрої стратегії високої політики наших «державних мужів», а бачив на власні очі, що Київ віддали москвинам без вистрілу. Цілком природно, він не міг інакше пояснити того безглуздя, як зрадою.

Почався катастрофальний відступ, що його вдесятеро прискорила пошесть тифу. Виснажену, голу і босу армію косив тиф: армія втратила понад 70% вояків. Тільки у Жмеринці за кілька тижнів часу вмерло від тифу і холоду понад 10000 вояків.

15.XІ.1919 Директорія, уряд і кілька тисяч недобитків з колишньої армії опустили Кам’янець. Члени Директорії виїхали за кордон: С. Петлюра до Варшави — в надії намовити поляків воювати москвинів, Є. Петрушевич до Відня — з надією дипломатичним шляхом врятувати самостійність бодай Галичини. М. Грушевський та В. Винниченко ще давно перед походом на Київ втекли до Европи (а з неї потім поїхали помагати москвинам «будувати» Радянську Україну).

УГА не мала сили навіть відступати, бо всі лежали в тифозній гарячці. Бажаючи врятувати людей, команда УГА підписала з А. Дєнікіним мир, за яким УГА стала частиною дєнікінської армії, хоч ця армія вже почала падати, а УГА могла ще держатися яких 2–4 тижні. За цей нерозважний і протидержавний злочин Є. Петрушевич усунув ґен. М. Тарнавського і віддав його під суд за зраду. Цей дурний вчинок команди УГА відкрив праве крило цілої армії і приспіти в загальну катастрофу.

В окупованій частині України, А. Дєнікін повернув усі царські закони і порядки. Усунув українську адміністрацію, ув’язнив тисячі свідомих українців, розстріляв сотки їх, катував і здирав безмилосердно контрибуції з селянства, позакривав українські школи і культурні установи. Коротко — запанувала «єдіная нєдєлімая» з її «не било, нєт і бить не может нікакой Украіни».

Почалися масові селянські повстання під проводом різних отаманів. Рештки армії УНР під командою ґен. В. Омеляновича–Павленка рейдували по Україні і винищувала москвинів, не придивляючись до їх політичного кольору.

На Кубані А. Дєнікін вбив підступним способом голову Кубанського парламенту М. Рябовола та повісив кубанського міністра О. Кулабуха за «сєпаратізм». Ціла дєнікінська армія на фронті складалася на 90% з кубанських та донських козаків. Почувши про події вдома, кубанський корпус кинув фронт і подався на Кубань «навести порядок з дєнікінцями». Це був остаточний удар, який закінчив дєнікінську армію: за кілька тижнів вона перестала існувати, крім недобитків, які сховалися в Криму.

Щоб урятувати хворих, безсильних стрільців від поголовної масакри москвинами–ленінцями, що наступали, Н. Гірняк симулював перехід УГА на «савєтскую платформу». Він організував Ревком і підписав умову з москвинами–ленінцями, за якою УГА стає частиною ленінської армії. На Волині, що тоді була під польською окупацією, стояли недобитки армії УНР. До них за першої нагоди прилучилися частини УГА, покинувши москвинів, але поляки їх роззброїли та інтернували. УГА перестала існувати.

С. Петлюрі вдалося намовити Польщу на війну з Московщиною, але за це уряд УНР зрікся на користь Польщі Галичини. 25.IV.1920 почався наступ польської та української армій на схід. Частини УГА, що стояли у Винниці у складі ленінської армії,