Читати книгу - "Маг"

скрутив ґнота, і Жулі полізла вгору. Стрункі блакитні ноги у сліпучому денному світлі. Я трохи перегодив, щоб не наткнутися головою на закаблук, і поліз за нею. Жулі вже наполовину вибралася.

Раптом вона крикнула:

— Ніколасе!

Хтось вискочив з-за зведеного віка, вхопив Жулі за руки й ривком витяг з отвору. Вона махала ногами, намагаючись зачепитися за тросики замикального механізму. Знову гукнула до мене, але їй заткнули рот. Біля люка зашурхотіли камінці під ногами. Стараючись якнайшвидше вибратися, я допомагав собі руками. На якусь мить в отворі майнуло чиєсь обличчя. Молодий блондин, стрижений на йоржика, — так, це той матрос, якого я бачив вранці біля вілли. Зауваживши, що мені залишилося здолати ще два щаблі, він тут же з грюкотом зачинив віко. Розгойдані противаги бились об металеву обшивку біля моїх щиколоток. Опинившись у кромішній пітьмі, я крикнув на все горло:

— Ради бога! Гей! Підождіть!

З усієї сили я натиснув на віко. Воно трішки подалося, ніби на ньому сиділи чи стояли. А з другого разу зовсім затялося. В трубі було дуже тісно, я не міг зручніше прикластися. Безуспішно піднатужившись утретє, я став прислухатися. Тиша. Спробував востаннє двигнути цю накривку, махнув рукою й зліз на дно. Чиркнув сірником, засвітив ліхтаря. Двері були добрячі, не піддавалися. Я навстіж відчинив дверцята шафки. Там було рівно стільки начиння, скільки глузду в тому, що тільки-но скоїлося. Злобно бурмочучи лайку на адресу Кончіса, я згадав його відплиття. Такий собі казковий хрещений батечко: прощання з шиком-пшиком, феєрверк, пляшка «Крюґа». Ба, настав кінець хмільним веселощам. Просперо з’їхав з глузду й нізащо не випустить Міранди з лабетів.

Стоячи біля драбини, я кипів від люті. Силкувався якось витлумачити дволичність цього садистичного старигана, прочитати його палімпсест. Його «театр без глядачів» — суще безглуздя, ним нічого не витлумачиш. Єдине, без чого не обійдеться жоден актор чи актриса, — це глядачі. Цілком можливо, що у своїх діях Кончіс почасти керується якоюсь театральною теорією. З його ж таки слів, спектакль — це лише метафора. І що з того випливає? Якась нова незбагненна течія у філософії — метафоризм? Може, він уявив себе професором якоїсь надуманої науки двозначностей, кимсь на зразок Емпсона…[213] Я думав, думав, та так і не додумався до чогось путнього, тільки впав у сумнів. Під нього потрапили, крім Кончіса, також сестриці-близнята. Згадалася сценка з шизофренією. Ото ж бо й воно. Все наперед задумано, і з самого початку присуджено ніколи не здобути Жулі, натомість вічно терпіти муки невгамованого пожадання та насмішки, як Тантал. Та чи знайшлася б дівчина, геть байдужа до мене, що зуміла б зробити те саме, що й Жулі? Чи спромоглася б на такі поцілунки, на такий неприкрито пристрасний, жагучий шепіт? Якби й знайшлася, то хіба схиблена й цілком певна, що не доведеться виконувати свої обіцянки.

І як може потурати цьому неподобству людина, що називає себе лікарем? Таке не міститься в голові.

Впродовж півгодини я кілька разів пробував відчинити накривку. Натиснув ще раз — і раптом вона легко піддалася. Три секунди — і я знову під сонцем. Порожнє море, безлюдний ліс. Я забрався на гребінь, щоб далі бачити. Звичайно ж, ні душі.

Крони алеппських сосон продував вітер — байдужий, нелюдський вітер з іншої планети. Неподалік від мене тріпотів нахромлений на колюче галуззя смілаксу клапоть білого паперу — останки по нашій перекусці. Кошик, торба й панама лежали там, де ми їх залишили.

За дві хвилини я дістався до вілли. Віконниці зачинені, двері замкнені. Я рушив до брами. Там, як і під час перших відвідин «Бурані», мені впала в око підказка.

Розділ 57

Точніше — дві підказки.

Вони звисали із соснової гілки неподалік брами, шість футів над землею. Безневинно й ліниво погойдувалися під вітром, під дотиком сонячного проміння. Лялька. І людський череп.

Череп баламкався на чорному шнурку, просиленому крізь акуратно просвердлену в тім’яній кості дірочку. Лялька — на білому. Її не тільки підвісили, а ще й повісили, бо шию охоплював зашморг. Вона була півтора фута заввишки, грубо витесана з дерев’яної колодки й помальована чорною фарбою. Очі й усміхнений рот позначено білою фарбою. Щиколотки обмотані білими ганчірочками — ото й уся одежа. Лялька зображала Жулі. Різьбяр підказував, що Жулі — це зло, що в ній ховається чорнота під білою оболонкою невинности.

Я крутнув черепом. Він обертався, в порожніх очницях примарно ходили тіні, на всі боки понуро вискалялися зуби.

Гай-гай, бідний Йоріку[214].

Випотрошені трупи?

А може, це з Фрейзера… Як воно в його «Золотій галузці»? Чи не написано там про ляльок, яких вішали у священних гаях?