Читати книгу - "Дім, в якому…"

шепочу я під ніс. — Понаганяй хмаринок, пролийся дощем, понапувай дерева, викупай ворон...

— Чаклує, — шанобливо зауважує Русалка. — Я теж хочу так уміти. Викликати грозу.

— Місяць уже всім Домом викликають, — пхекає Руда. — Якби хоч хтось із них умів, нас би давно затопило по самісінький дах.

— А де ви, між іншим, пропадаєте? У спальні туга й безлюддя. Як тільки щось — усі засинають. Поговорити немає з ким. Горбач на дубі, Лері на першому, а тепер іще й ви кудись зник­ли, — я витираю підборіддя й ніс та розмазую пальцем кавову калюжку по пластиковій серветці. — Нудно.

— Спиця шиє собі весільну сукню, — ошелешує мене Русалка. — У нас у кімнаті, щоб ніхто не бачив. Вони з Лері вирішили одружитися, як тільки... Коли зможуть, одним словом. Мені доведеться обшити її білим бісером, уяви собі. Майже цілком.

— Спицю? — жахаюся я.

Руда хрюкає і, захлинувшись кавою, голосно стукотить ногами під столом.

— Та ні, сукню, звісно ж. Вона хоче, щоб усе було як у людей.

Уявивши Лері коло вівтаря, в кажанячому прикиді; Лері, який підчіпляє відрощеним на мізинці нігтем обручку, я мало не непритомнію.

— Тьху, яка мерзота! Міщанство та дрібне «якулюдство», інакше не назвеш. Але я все ж таки дам їм своє благословення. І весільний подарунок дам. Чудово ілюстроване видання «Кама Сутри».

Мені раптом стає страшенно сумно. Мало було Македонського з його усвідомленням своєї сутності, то тепер іще й Лері збирається одружуватися. Я розумію, що варто було б випити чогось міцнішого за каву й утопити в цьому чомусь свою скорботу за тим, що діється, але Кавник на те й Кавник, що тут не роздобудеш нічого для заспокоєння нервів. Раптом згадую, що Руда зав­жди має при собі манірку, й кажу:

— Треба б випити з цього приводу. Не щодня Лері готується зробити такий відповідальний крок.

— Він зовсім не сьогодні вирішив, — чинить опір Руда, але я дивлюся на неї з докором:

— Тобі що, поскнарувати хочеться?

Мені ображено вручається манірка з питвом. Я відливаю з неї до філіжанки з-під кави. Як я і підозрював, це «Погибель», особисто мною винайдений екстракт для підняття тонусу. Звичайно, навряд чи я щось відчую, споживши таку порцію, як та, яку мені вдалося урвати, але краще маленьке щось, ніж узагалі нічого. Я піднімаю чашку та, на своє превелике здивування, промовляю голосом, котрий зривається від переживань:

— Друзі! Час, наш головний і основний ворог, — нещадний. Роки летять і беруть своє. Люди похилого віку старішають, діти ростуть. Дракончики покидають материнську шкаралупу й спрямовують затуманені погляди до небес! Обмежені Логи одружуються, не думаючи про наслідки! Милі хлопчики перетворюються на буркотливих і злопам’ятних хлопчурів зі схильністю до стукацтва! Власні віддзеркалення плюють на наше сиве волосся!

— Ого, — вражено каже Руда, — а він же навіть ще не відсьорбнув…

Рука Лорда лягає на моє плече, а його милиця лунко вдаряється об Мустангові тягарці для обважнення.

— Це він від моєї кави. Злодійська натура зав­жди хмеліє, споживши чуже.

— Ну, але ж не настільки!

— Немічні кісточки крутить від близькості могили, — ніяк не заспокоюсь я. — Горді перше мужі дозволяють усякій дрібноті безкарно топтати своє самолюбство. Від усього цього боляче й страшно, друзі мої! Як і від усвідомлення власної неучасті в усіх цих процесах... «Але тільки єдиний Шакал не росте, й не одружиться він ніколи! Проведе своїх друзів, одного за одним, і тихо піде в небуття!»

Мене поплескали з трьох боків по плечах, Руда заколихує мою зарюмсану голову, примовляючи:

— Ну, Табакі, ну чого ти так, не плач!

Лорд каже:

— Та не втішайте ви його, а то він ніколи не заспокоїться.

А за сусіднім столом Вікінг вириває в Гібрида бритву, на що Гібрид волає крізь сльози:

— Ні, ні! Пустіть мене! Він правий у всьому. У всьому!..

Одним словом, гармидер, усюди гармидер, але мій час застиг і стиснувся в грудочку. У хит­ру й підступну грудочку, що, поки одна моя частина зображає скорботу, непомітно відчуває на дотик крізь тонку тканину майки два теплі горбки, які розташувалися так близько, аж страшно. Тверді й водночас м’які. І якщо скорботна людина судомно зітхає, схлипуючи, то ніхто ж не подумає, що вона щосили до чогось принюхується. У мене, може, ніколи в житті більше не буде змоги понюхати дівчину ось так, у безпосередньому контакті, й до сліз шкода, що я забив собі носа шмарклями. З іншого боку, якби не шмарклі, вона б не стала тулити мене до грудей.

Але щось я, напевно, все ж таки зробив не так, бо Руда раптом різко відсторонилася, див­лячись на мене згори з таким здивуванням, ніби я її вкусив. І червоніє, просто жахливо, як червоніють усі руді, коли так і чекаєш, що ось зараз вони спалахнуть. Я, напевно, червонію теж. Руда примружується. Я заплющую очі, очікуючи заслуженого ляпаса. Ще я встигаю помітити, що наша пантоміма привернула увагу Лорда й абсолютно не привернула уваги засмученої Русалки.

Ляпаса все нема і нема. Навіть образливо. Жаліє вона мене, чи що? Розплющую очі. Руда поплила кудись у далекі від Кавника місця. В задумі обсмикує й торгає вологу сорочку та дивиться хоч ніби й на мене, але насправді мене не бачить. Русалка тицяє мені хустинку.

Я голосно сякаюся в неї. Руду це виводить з трансу. Вона здригається й каже мені:

— Усе нормально, Табакі.

І відходить до свого стільця. От і все. А приємно було б дістати заслуженого ляпаса. Це поставило б мене в один ряд з усіма повноцінними нахабами, які нюхають чужих дівчат.

Русалка гладить мене по голові й шепоче, що я зовсім не старий і що ніхто не збирається покидати мене, одне за одним.

— Дурна дитина... Наївне дитя… Таке їхнє призначення. А моє призначення — дивитися їм услід і махати зашмарканою хустинкою. Це життя...

Вікінг роззброїв Гібрида. Тепер Гібрид вирячився на мене опухлими очима й подає якісь таємні знаки. Напевно, пропонує виїхати в коридор і повіситися там із ним за компанію.

За Песячим столиком гиркаються на тему: чи можна сп’яніти з одного ковтка, чи не можна, а якщо можна, то що має бути в чашці. Ось-ось під’їдуть перевіряти, тому я швидко відсьорбую ще трохи «Погибелі». Від їхніх перевірок нічого хорошого чекати не доводиться.

Пес Рикша, який утік на самому початку мого нападу туги, повертається зі Сфінксом, Македонським і Курякою. Якщо це акція задля мого порятунку, то він страшенно її затягнув.

Усе ще білий, як полярна миша, Македонський відразу від дверей пірнає за ридван, а Сфінкс приєднується до нас, підчепивши по дорозі ногою вільний стілець і шваркнувши його поряд з Мустангом.

— Ось, — каже Лорд, — якщо я не помиляюся, один з «гордих чоловіків, які дозволяють топтати своє самолюбство». Не дозволяй більше такого, Сфінксе, це погано діє на психіку Шакала.

— Як-як ти сказав? Що дозволяють топтати?

— Це не я сказав. Самолюбство. Всіляка дрібнота його тобі зневажливо топче, а ти це терпиш.

— Донощик! — обурююся я. — Брудний стукач!

Лорд безтурботно посміхається. Русалка паленіє замість нього. Куряка, прилаштувавшись у кутку, з кислим виразом обличчя виймає свій щоденник.

— Час не на всіх діє однаково, — кричить