Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

свою спідницю без трусів і каже моєму меншому, що підставить йому манду за два бакси. Добре, що я була біля вікна і чула те все від воріт. А далі я бачу, як сюди заявляються ще й троє наркош, бо думають, що тут — довбана «точка» з креком. Що за лайно коїться у твоєму домі!

Мій дім, з моєю «точкою». Межа. Секрет з найслабшою охороною в усьому Нью-Йорку. Цегляний будинок під колір ямайської червоної глини, на кожну кімнату — два вікна. Посередині пожежна драбина. Ґанок з трьома сходинками під невеликим куполом входу, з претензією на шик, хоча єдиними багатими людьми, що жили за весь час у Бушвіку, були броварі. Ми з Омаром стоїмо тут уже хвилин десять, але, крім цієї ось баби з того боку вулиці, яка саме дістає мене, зовні нікого — ні дилерів, ні охоронця. І хлопчина правду каже: ніяких посильних, узагалі ніде.

— Омаре, сходи і перевір усередині. Дізнайся, чи ті двоє засранців там.

— Ага.

Перед тим як піти, Омар роззирається. Звичка. Потім він іде повз ту хвойду під креком, що присіла на ґанку, до головних дверей, штовхає їх і заходить. Поганий знак, чорт забирай. Я саме збирався сказати, щоб він витягнув волину, але не встиг. Трохи поодаль, біля проїжджої частини, стоїть «Додж» на чотирьох брилах: колеса господарі йому на ніч знімають. Діти, що ремонтували велик, зникли в напрямку станції метро гілки «Л». Та бабенція й далі верещить, мовляв, їй насрати, що якийсь ніґер хоче бути бізнесменом, і що бізнес — це бізнес, і якщо якийсь тупий ніґер чи крекер хоче викинути свої гроші на цю «чуму», то хай йому грець, але ніхто не сміє їй тикати в очі, що в її домі — «наркокубло». І який узагалі «ділерь» влаштовує «точку» прямо там, де продає крек? Я хотів було відправити її куди-інде, бо тут таке: коли нарик дістає дозу, йому не терпиться вставитись відразу ж і ні на секунду пізніше, — а тому безпечне місце, де можна й обсадитись, і купити ще більше цієї «чуми», приносить подвійний дохід; плюс клієнту не треба боятися, що копи знайдуть пакетик наркоти в його кишені, — бо вона вже у ньому самому. Але моє діло тут не в тому, щоб пояснювати цій сучці весь курс справ, бо вона не моя шкільна директорка.

Омар стоїть у дверях і мотає головою. До мене доходить, що пацанчик говорив діло: межа покинута, а мої дилери реально залипають на «точці».

За два квартали на захід — ріг Ґейтсу і Сентралу[470]. Єдині дві будівлі в усьому кварталі, які ніхто не підпалив або які випадково не згоріли самі. У Бушвіку, мабуть, немає жодного кварталу, вулиці чи дому, який люди не спалили б дотла задля отримання компенсації від страхування, бо продати тут житло нині просто неможливо. Ми на розі Ґейтсу і Сентралу. «Точка» з креком.

— Йобнуті Ямайці, всі ви однакові. Хоча ні, ти не такий. Ти навіть не можеш тримати під контролем власне лайно. Ти навіть не лайно, ти ніхто. Краще б ти найняв управлять своїм чумовим бізнесом мене, бо сам ти справитися з ним ні хера на можеш. І...

Закінчення речення я відбиваю — замашним ляпасом, так що вона аж відсахується. Бабенція мотає головою, а тоді заходжується знову кричати, та мій кулак влипає їй у рот раніше, ніж звідти встигає вилетіти бодай слово. Я хапаю її за горло і стискаю, поки вона не починає крякати, як качка.

— Слухай, ти довбана жирна суко, з мене досить того, що ти надзижчала в мої вуха, як той паршивий комар. Тобі хіба щотижня не перепадають бабки? То ти хочеш бабла чи ти хочеш смерті, — що ти, в біса, хочеш? Що? Умгу. Я так і думав. А тепер забирайся з моїх очей, поки я не почав бити у твоє пузо як у боксерську грушу!

Вона підхоплюється і біжить. А я з Омаром іду до «точки», хлопчина слідує за нами.

Хтось приліпив на вході знак «Прохід заборонено». Все з’ясовується досить швидко. Один з моїх дилерів валяється на матраці прямо в передпокої, трохи лівіше від дверей. Вигляд має такий, наче щойно вжив дозу; люлька ледь не вивалюється з його пальців, але він автоматично її ловить. Я не можу розгледіти його очі.

— Ах ти ж вилупок! Крадеш свій власний запас?

— Ох, щооооооооза, братане? Ти прийшоооов за доозою? Мені нічо’ не жаль. Я не жааадний, братику, я з тобою поділюююся.

— Вилупку, а хто охороняє межу, поки ти тут кайфуєш?

— Ме-жу?

— Межу! І місце з товаром, де ти маєш фасувать запас і роздавать його своїм йобаним посильним... Де вони, до речі?

— Посильні? Посильні... що... що за... то ти хоч’ дозу чи... Бо я візьму, якщо ти не хоч’.

Він осоловіло водить по мені очима і киває, мовляв, я знаю, що ти її візьмеш.

— Тобі доходить, що ти тут наробив, трясця твоїй матері? Тепер мені тре’ шукати нового посильного, нового дилера, навіть нового охоронця, — і все це всього за чотири години, бо йобаний дилер став клієнтом.

— Ди-лер-клі-єн-том...

Він намагається повторити мої слова наче крізь непереборний сон.

Я навіть не заходжу в приміщення, але тут з кімнати висовує голову та сама шльондра, що хотіла відсмоктати в бабиного малого, і вигляд у неї такий, ніби вона знає мого дилера. Або мене. Я махаю їй волиною, та вона навіть не відхиляється, а просто оглядає мене знизу вгору і ховається в темряві. Омар стоїть під вікнами. Муніципалітет забив їх дошками, але нарики знову їх відідрали. В усій кімнаті — тільки матрац із моїм дилером і запальничка.

— Де твій номер два? — питаю я.

— Хто-о?

— Знаєш що? Давай, на хер, вставай, поки я не вибив з тебе весь дур прямо тут!

У нього скляні очі. Та поступово погляд проясняється, а може, він просто вперше за цей час вдивляється в мене уважно.

— Ага, буду я слухатись якогось вошивого підара...

Я дивлюся йому в очі, а тоді підіймаю волину й роблю дірку прямо посеред його лоба. Він падає на матрац, та все ще дивиться на мене. Я хапаю його за ліву ногу і відтягую в інший бік кімнати, до вікна. Знову з’являється та шльондра, нахиляється підібрати його люльку.