Читати книгу - "Жінка у білому"

впивалося цією даниною визнання його музичного верховенства над публікою. Як же він тішився! Його широке обличчя, мов плесо, знай брижилося усмішками-блищиками. Коли завмирала музика, він роззирався довкруг, безжурно задоволений собою і ближніми своїми. «Ага! Ага! Ці варвари англійці таки дещо переймають у мене! Тут, там і повсюди я, Фоско, на всіх впливаю, всіх переважаю!» Якщо обличчя людські можуть промовляти, то ось так промовляло його обличчя.

Закінчилась перша дія. Впала завіса. Публіка почала вставати зі своїх місць, роззиратися довкола. Це була хвилина, якої я вичікував. Пора було з'ясувати, чи знає його Песка.

Граф підвівся разом з усіма й почав величаво озирати ложі в бінокль. Спочатку він стояв спиною до нас, тоді поволі обернувся в наш бік, задивився на ложі над нами; кілька хвилин дивився в бінокль, а потім, опустивши його, все зорив туди неозброєним оком. Саме цю мить, коли видно було все його обличчя, я вибрав, щоб звернути на нього Песчину увагу.

— Ви знаєте отого чоловіка? — спитав я.

— Якого чоловіка, друже мій?

— Он того високого, огрядного, що стоїть обличчям до нас.

Песка звівся навшпиньки й подивився на графа.

— Ні, — відповів професор. — Того великого огрядного чоловіка я не знаю. Він відомий? Чому ви мені його показуєте?

— Тому що маю поважні підстави цікавитися ним. Він італієць, ваш співвітчизник. Звати його граф Фоско. Знайоме вам це ім'я?

— Ні, Волтере. Я не знаю ні імені, ні самого чоловіка.

— Ви певні, що не знаєте його? Подивіться ще раз, уважно придивіться. Коли ми вийдемо з театру, я розповім вам, навіщо це мені потрібно. Стривайте, я допоможу вам вилізти сюди, — звідси вам його буде краще видно.

Я допоміг маленькому професору стати на край помосту, на якому були розташовані задні ряди партеру. Тепер його невеличкий росточок не заважав йому — він міг дивитися в партер понад високі дамські зачіски.

Стрункий, русявий чоловік із рубцем на лівій щоці, який стояв поруч нас і якого я досі не помічав, уважно дивився на Песку, коли я того підсаджував, але ще уважніше задивився туди, куди був спрямований Песчин погляд, — на графа. Можливо, наша розмова долетіла до його вух і збудила його цікавість, — так я подумав.

Тим часом Песка пильно вдивлявся в повернуте до нього й трохи задерте догори широке, повне, усміхнене лице.

— Ні, — сказав він, — я ніколи у вічі не бачив того великого гладкого чоловіка.

Цієї миті граф опустив погляд на ложі, що були просто позад нас.

Очі двох італійців стрілися.

За хвилину до цього повторне Песчине твердження було переконало мене, що він не знає графа. А зараз я переконався, що сам граф знає Песку!

Граф знав його і, що ще дивніше, дуже його боявся! Неможливо було витлумачити інакше те, що сталося з обличчям цього негідника. Воно вмить спотворилось, із жовтавого зробилось бліде, аж синє, всі риси ураз закам'яніли, холодні сірі очі злодійкувато обмацували Песчине обличчя, граф закляк від голови до п'ят — ось що я вичитав з його вигляду. Всього його пройняв смертельний жах, і тіло, й душу, і причиною цього стало те, що він упізнав маленького Песку!

Стрункий чоловік із рубцем на щоці досі стояв біля нас. Певне, він теж завважив те враження, яке Песка справив на графа. Схожий на чужоземця, він мав манери джентльмена і м'які риси, і його цікавість до того, чим ми займались, не була настирлива.

Я, зі свого боку, був так спантеличений зміненим виразом графового обличчя, так приголомшений цим зовсім несподіваним для мене поворотом справи, аж розгубився і не знав, що казати чи робити далі. Песка вивів мене з того стану, зістрибнувши вниз, до мене.

— Як той товстун витріщився на мене! — вигукнув професор. — Та невже й справді на мене? Чи ж я знаменитий? Як він може знати мене, коли я його не знаю?

Я все невідривно стежив за графом. Коли Песка зістрибнув униз, граф теж зробив рух убік, аби не згубити з поля зору маленького чоловічка, який тепер ніби ще понижчав. Мені хотілося знати, що він зробить, коли я відверну від нього Песчину увагу. Тож я спитав професора, чи не знайде він своїх учениць серед дам у ложах. Песка зараз же підніс до очей свого величезного бінокля й звільна повів ним по горішніх ярусах театру, ревно вишукуючи там своїх учениць.

Ледве граф помітив, що Песка більше не дивиться в його бік, він крутнувся, швидко протиснувся повз людей, які займали місця в дальшому від нас кінці ряду, й щез у центральному проході партеру серед глядачів, що прогулювались. Я схопив Песку за руку і, на превеликий його подив, потяг його за собою, щоб перейняти графа, перш ніж той сягне головного виходу. Я трохи здивувався, що стрункий чоловік випередив нас, спритно петляючи серед юрби, яка затримувала наше з Пескою просування. Коли ми добулися до фойє, графа вже не було — не видно було ніде й чужоземця з рубцем.

— Їдьмо додому! — сказав я. — Їдьмо до вас, Песко. Мені необхідно поговорити з вами наодинці... я повинен негайно поговорити з вами.

— Господи-святий-Боже! — вигукнув професор, зовсім збитий з пантелику. — В чім річ? Що сталось?

Я швидко йшов уперед, не відповідаючи йому. Обставини, за яких граф покинув театр, наводили на думку, що його незвичайне бажання будь-що уникнути можливої зустрічі з Пескою може штовхнути його й до інших крайнощів. Він міг вислизнути й від мене, коли б надумав виїхати з Лондона. Мою зустріч із ним не можна було відкладати ані на день — необхідно було побачитися з ним сьогодні ж. А ще мене непокоїла думка про того чужоземця з рубцем, що випередив нас, — я запідозрив, що він подався за графом з якимось певним наміром.

Стривожений всім цим, я вирішив якомога швидше викласти все Песці. Щойно ми опинились наодинці в його кімнаті, я приголомшив його ще дужче, просто й коротко пояснивши йому, навіщо мені потрібен граф.

— Друже мій, та чим же я можу вам допомогти? — заблагав професор, жалібно простягаючи до мене свої маленькі ручки. — Чорт-зна-що-казна-що! Як я допоможу вам, Волтере, коли навіть не знаю того чоловіка?

— Зате він знає вас, він вас боїться. Він утік із театру, щоб не здибатися з вами, Песко! У нього є якась на те причина. Згадайте ваше минуле, до вашого приїзду в Англію. Ви покинули