Читати книгу - "Замогильні записки"

нітрохи не обурюється вашими думками, він вдає, ніби вникає в них, насправді нітрохи їх не поділяючи. Існують спільні місця, які люди використовують як заслін; сховавшись за ці укріплення, вони ведуть звідти стрільбу по умах, що рухаються вперед.

Поширена помилка – переконувати себе на прикладі подій, що багато разів повторювалися в історії, ніби рід людський топчеться на місці; ті, хто так вважає, плутають пристрасті з ідеями: перші однакові в усі часи, другі змінюються від епохи до епохи. Матеріальні наслідки деяких вчинків у різні епохи схожі, а от причини, що їх породжують, – різні.

Карл X бачить у собі втілений принцип; насправді є люди, які, зберігаючи вірність незмінним ідеям, що передаються з покоління в покоління, перетворилися на справжнісінькі пам’ятники. Деякі люди, завдяки епосі, на яку припало їхнє життя, і власній своїй вищості, стають олюдненими речами; люди ці гинуть одночасно із загибеллю цих речей: Брут і Катон були римською республікою во плоті; вони не могли пережити її, як не може серце битися у знекровленому тілі.

‹Шатобріан цитує взятий з його брошури «Король помер, хай живе король!» (1824) опис характеру Карла X›

Я вже не раз прославляв цього монарха: модель постаріла, але зберегла схожість з давнім портретом: з роками ми бліднемо і втрачаємо деяку піїтичну правду – світло і колір нашого обличчя, проте люди мають мимовільну симпатію до облич, які зів’яли одночасно з їх власними. Я співав хвали роду Генріха IV; я охоче повторю їх, що не завадить мені боротися з помилками законної монархії і, якщо їй судилося відродитися, знову накликати на себе її неласку. Річ у тім, що законна конституційна королівська влада завжди здавалася мені найбезпечнішим і найправильнішим шляхом до цілковитої свободи. Я вважав і вважатиму себе доброчесним громадянином, бо прославляв і навіть перебільшував достоїнства законної монархії, щоб у міру сил допомогти їй проіснувати стільки, скільки необхідно для поступового перетворення суспільства і звичаїв.

Я роблю послугу пам’яті Карла X, протиставляючи чисту і просту істину тому, що скажуть про нього в майбутньому. Політичні супротивники виставлятимуть його людиною, що порушила свої клятви і замірилася на суспільні свободи: нічого подібного. Він не кривив душею, нападаючи на Хартію; він не вважав і не повинен був вважати себе клятвопорушником; він мав твердий намір відновити цю Хартію, як він її розумів, але спочатку хотів її врятувати. Карл X такий, яким намалював його я: м’який, хоча й запальний, добрий і ніжний з близькими, люб’язний, простий, благодушний, наділений достоїнствами справжнього лицаря: набожністю, благородством, галантністю, але не позбавлений слабкості, що, втім, не виключало пасивної хоробрості й уміння гідно зустріти смерть; нездатний довести до кінця ні добре, ні погане починання, сповнений забобонів свого віку і звання; підходящий король для звичайної доби, у добу незвичайну – людина, що несе не горе, але загибель.

14
Герцог Бордоський

Що ж стосується герцога Бордоського, то його в Градчанах хочуть виховати королем-вершником, який розмахує шпагою. Звичайно, непогано, щоб він виріс відважним, але було б помилкою вважати, що сьогодні будь-хто визнає право завоювання, що сьогодні досить бути Генріхом IV, щоб повернути собі трон. Без хоробрості правити не можна; але, щоб правити, лише хоробрості не досить: Бонапарт знищив віру в непогрішність переможця.

‹Передісторія реставрації Бурбонів›

Три завоювання законної монархії незаперечні: вона увійшла до Кадіса; вона перемогла в Наваринській битві і дала незалежність Греції; вона звільнила християнські народи, захопивши Алжир: операції, в яких зазнали поразки Бонапарт, Росія, Карл V і Європа. Назвіть мені владу короткоденну (і до того ж таку неміцну), яка б устигла зробити так багато.

Поклавши руку на серце, я вважаю, що, кажучи про законну монархію, нічого не перебільшив і виклав лише факти. Поза сумнівом, Бурбони не хотіли б і не могли б відновити монархію палацову і замкнутися в колі знаті й священиків; поза сумнівом, на трон їх звели не союзники; вони були випадковим наслідком, а не причиною наших нещасть, себто причиною, безперечно, став Наполеон. Але поза сумнівом також і інше: повернення королівської династії збіглося, на жаль, з успіхом чужоземної зброї. Козаки з’явилися в Парижі якраз тоді, коли туди повернувся Людовік XVIII: у той час Франція зазнавала принижень, приватні інтереси були в небезпеці, пристрасті були розпалені до краю; тоді здавалося, що Реставрація і вторгнення – одне й те саме; Бурбони впали жертвою безладу, наклепу, що перетворився, як це багато разів траплялося, на істину-брехню. На жаль! Важко уникнути лих, які породжують природа і час; хоч скільки з ними борися, правота в цій битві не завжди приводить до перемоги. Псілли, народ, що мешкав колись в Африці, зі зброєю в руках повстали проти південного вітру; здійнявся вихор і забрав сміливців: «Покинутою землею, – говорить Геродот, – заволоділи назамоньєни».

Кажучи про останнє лихо, що спіткало Бурбонів, я згадую їх перші кроки: біля колиски династії лунало якесь похмуре пророцтво. Не встиг Генріх IV стати володарем Парижа, як фатальне передчуття оселилось у нього в душі. Все нові й нові замахи не збентежили його мужності, але позбавили його природної веселості. На процесії на честь Святого Духа 5 січня 1595 року він з’явився в чорному, з пластиром на верхній губі: Жан Шатель, що цілив йому в серце, промахнувся і зачепив рот. Король був похмурий; пані де Баланьї запитала, що таке. «Як можу я бути задоволеним, – відповів він, – бачачи в народі таку невдячність: день за днем робив я і роблю для нього все, що можу, і з радістю віддав би за нього тисячу життів, якби Господь нагородив мене ними, а народ щодня чинить мені нові підступи, бо з того часу, як я тут, ні про що інше ніхто й не говорить».

А народ тим часом кричав: «Хай живе король!» – «Ваша Величносте, – сказав один з придворних, – подивіться, з якою радістю зустрічає вас народ». Генріх похитав головою: «Народ є народ. Якби на моєму місці був мій найлютіший ворог, народ зустрічав би його з такою ж радістю і кричав би ще голосніше».

Один прихильник Ліги, побачивши, що король сидить у глибині карети, сказав: «Он він, забився в куток свого візка». Чи не здається вам, що цей прихильник Ліги говорить про Людовіка XVI, який їхав із Тампля на ешафот?

У п’ятницю 14 травня 1610 року король, повертаючись разом з Бассомп’єром і герцогом де Гізом з монастиря фельянів, сказав: «Нині всі ви мене не цінуєте, але коли мене не стане, ви зрозумієте, чого