Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

той старий грубий чорт? Ви бачили, як він йшов! Це ж сам Вічний Жид!

Всі застигли, нарешті Матарга прошепотів:

— Це саме він, ось де справжня безвіра.

Вітролом також перехрестився:

— Вічний Жид? А ми всі йому подавали руку.

Фока влучно відрізав Цвилинюкові:

— Ви ж обіцяли не каркати, і ви ж самі знаєте і самі так говорите, що Вічного Жида вирахували щойно за сімнадцять років.

Цвилинюк загарячкував:

— Не заперечую, але це всупереч розрахунків і тому ще гірше. Щось несподіване загрожує, щось страшне чигає.

Фока роздратувався:

— Ви щось таке вигадуєте, що аж сором.

Цвилинюк загнівався:

— Я вигадую? Напевно таких дурощів не вигадую, як ті пани, твої побратими.

Фока заспокоював з усмішкою:

— Але ж він пішов у зовсім протилежному напрямку, ніж наша дорога. Запитайте у Айзика, чи це Жид, той би його відразу впізнав.

На згадку про Айзика заспокоїлися, але вперто мовчали. Щойно за якийсь час Мандат, наче скидаючи з себе чари, сильно потряс головою аж розсипалося довге льняне волосся. Розреготався.

— Кажіть, що хочете, а я волію одного грубого Баньо Каменце, аніж десять худих шефів з їхніми худими богослужіннями.

Ґєлета також стряснувся:

— У них там, на водах, життя, свобода, яка ж іще інша віра потрібна?

— А все ж, — зітхнув Вітролом, звертаючись до Фоки — ви взяли золоту монету. Страшно…

Фока знову заспокоював:

— Дам священику Бурачинському на церкву, нехай покропить. Якщо це від чорта, то золото розтопиться. Але ви зважте на те, як вони слухають того старого…

10

Замовкли, сиділи мовчки, хтозна, як довго, і про що вони там думали. Тимчасом візит і авторитет віденського директора зробили своє. На заспокоєння страхів чи туги, справжній, а не вічний єврей Айзик появився і заявив поспішно та із задоволенням:

— Цієї ночі, після опівночі їдуть фури прямо до Ясс. Цілий караван! Їх веде Мош Нікіфор. Ви знаєте, хто це? Головний фурман у всій Молдавії і мій побратим. З такою бородою до пояса! Православний волох, але ще кращий, ніж єврей. Ну! Сам Авраам! Коло нього крутяться родичі моїх родичів. А там у Яссах мешкає Єкеле Манґер, наш краянин зі Стопчатова від Печеніжина. Про нього кажуть, ще це просто фірма. Він там знайде фури і відправить до самого кордону. Це гарантовано.

У господі зашуміло. Хоч до вечора ще було далеко, бігали, готувалися, аж поти з них лилися. Молоді вигукували, немов повпивалися: «Дай Боже здоров’я панові капіталу, що дає нам повернутися!» — «Хай живе наш побратим, директор Мандль!» — «Дай Боже щастя Айзикові і його родині!», «Дай Боже здоров’я всім євреям від початку до кінця світу!».

— Хай живе здоровий наш грубий Вічний Жид Баньо Кеменце! — перекричав усіх Мандат.

Цвилинюк заткнув вуха, а Вітролом чемно просив:

— Люди добрі, дякуйте Богові, що можна повернутись, не плетіть абищо, не накликайте, тихенько. Бо інакше — Молдавія вам носом вилізе.

Мандат весело кричав:

— Молдавія не така, прийняла нас любо, годувала-гостила, як рідна мама, дай Бог здоров’я всім волохам!

Довбушевий нащадок Половик-Ґєлета зухвало вдаряв очима:

— Чого це ви нам погрожуєте? Чому б нам мала носом вилізти? Повертаємося в гори, в полонини, у свої ліси, крила нам виростають.

— Ростуть, ростуть, — тішився Лесьо.

— Ой, ростуть, я неначе на небо лечу, — тихо промовляв Біриш.

— Ой, ростуть і мені, — розчулено белькотів Бомба.

Мандат безперервно сміявся, як щаслива дитина.

— Подивіться, який гарний наш Бомба з крилами!

— І де ж та чужина? — переможно запитував Фока.

Старий Кочерган підняв руку, повільно урочисто промовив:

— Зупиніться на хвильку, погляньте розумним оком, хто вас годував. Молдавія — це наш старий край. Ми наче у наших батьків побували.

IV. Кінець чвар

А ось і кінець. Лише стільки, скільки Андрійко-Лісова смерть нашепотів з-поміж усіх шепотів отцеві-деканові Бурачинському підчас весняного об’їзду церковці на Бистреці. Весна почалася сумно, без вітру, без дощу, цілком сухо, якось старо. А закінчилася вибухами снігу, лавинами, повінню.

Вісімдесятилітній декан виконав свої обов’язки за три дні. Очистив душі своїх парафіян сакраментами і проповідницьким криком, повторюючи, не відомо в який вже раз, свої славетні промови про пророка Іону і Левіатана. Врешті-решт він їх збадьорив, а на прощання, як звично, порадував сміхом. Він вже збирався додому, коли з гір, з-під Кострича приїхав з двома кіньми Любко Андрійковий з недобрими новинами про батька: що має пропасницю, що виглядає дуже недобре і, що тут багато говорити, захотілося йому вмирати. З цього всього він просить священика до себе. Тому священик передав у Криворівню, що він поки-що не повертається додому. Вибрався на ніч до нового Андрійкового обійстя.

Туди було значно дальше, а ще стрімкіше і більш круто, ніж уявляв собі священик. Вершини Кострича то появлялися над головою, ніби наближали межі села з іншого боку хребта, то знову вперто віддалялися, немов ховаючись за лісами. Священик пригадував, що якусь кількість років тому приблизно в цьому місці він заблукав конем у якийсь сліпий бутиновий плай. Заїхав під вечір на дно яру і вже не міг вибратись із заплутаних сухих гілок. Зліз з коня, продирався вперед, а старий кінь, то схиляючись під гілки, то вибираючись на зрубані стовбури, і навіть перескакуючи з відземка на відземок, продирався за ним. Та врешті вони, священик з конем, мусили переночувати у лісі.

Зараз же стежка була впорядкована, хоч і стрімка та крута, та вже чітка і тверда, як дорога. Вище відкривалися все більш віддалені краєвиди, щораз сміливіші. Тільки-но вони виїхали під верх, з угорського боку потягнуло гарячим вітром. Небо почорніло, сухі, голі, наче окам’янілі буковини, які весь час нагинав вітер, були особливо понурими. Густі шари листви по ярах зловороже шуміли, зовсім не весняно. Та священик радісно привітав приховане у закутку Андрійкове обійстя. Він вже давно не бачив гнізда, так добре прихованого на схилі, у такій згоді з навколишньою територією.

Коли він увійшов до хати, то застав Андрійка на широкій печі, на грубих ліжниках. Піч була така гаряча, що при доторку обпікала. Та Андрійко здригався що-якийсь час від пропасниці. Сам священик не любив теплих приміщень, відразу спітнів, важко дихав. Тому вночі він спав неспокійно, та, на щастя, на ліжку, а не на печі. До того ж, уночі досить сильний вітер вривався раптово у затишок, і священик часто прокидався. На світанку він побачив крізь вікно, що навколо хати біло. Вітер затих, буковини були вкриті білою пеленою, стежки густо засипані, а під кінець потиснув ще й сильний мороз. Сніги