Читати книгу - "Чотири після півночі"

вимкнув двигун і якусь мить просто сидів за кермом, дивлячись на руки.

— Я завжди знав, що Дейв — обдарований покидьок, — нарешті сказав Стен. — Але я так і не дізнався, як він зробив усе так швидко. Можу тільки уявити, що він працював удень і вночі, бо впорався за десять днів… і ті цяцьки були чудові.

Він знав, що мусить квапитися. Лікарі сказали нам із Лорою правду, а я сказав Дейвові. Джо мав мало шансів на одужання. Недугу виявили надто пізно. Вона вже бушувала в його крові, як степова пожежа.

Десь через десять днів після того, як Дейв дав свою обіцянку, заходить він у палату мого сина в лікарні з паперовим пакетом для покупок у кожній руці.

«Що це в тебе таке, дядьку Дейве? — питається Джо, сідаючи на ліжку. Він увесь той день сидів нахнюплений — гадаю, здебільшого через те, що втрачав волосся, бо, якщо в пацана в ті дні волосся не сягало принаймні плечей, його вважали не дуже крутим, — але коли ввійшов Дейв, Джо зразу прояснів.

«“Роялз”, що ж іще, — відповідає йому Дейв. — Хіба я тобі не казав?»

А тоді він поставив ті пакети на ліжко й висипав їх на ковдру. І ви ніколи, ніколи за все життя не бачили такого виразу на обличчі малого хлопця. Воно освітилося, як різдвяна ялинка… і… чорт, не знаю…

Голос Стена Соумза ставав дедалі глухішим. Тепер він так сильно схилився на кермо Довсонового «б’юїка», що ввімкнувся сигнал.

Стен витяг із задньої кишені велику хустину, витер нею очі, а тоді висякався.

Наомі також нахилилася вперед. Вона притулила долоню до Стенової щоки.

— Якщо вам надто важко розповідати, містере Соумз…

— Ні, — сказав він і трохи всміхнувся. Сем бачив, як сльоза, яку не витер Стен Соумз, крадькома збігала його щокою, виблискуючи в надвечірньому сонці. — Просто я так виразно згадав його. Яким він був. Це боляче, міс, але й приємно. Ці два почуття сплелися дуже тісно.

— Розумію, — мовила Наомі.

— Коли Дейв вивернув ті торбинки, звідти висипалися бейсбольні м’ячі — понад дві дюжини. Але то були не просто м’ячі, бо на кожному було намальоване обличчя одного з гравців бейсбольної команди «Канзас-Сіті Роялз» 1980 року. І то були, звичайно, не карикатури. Обличчя були намальовані не згірше за ті, які Норман Роквел малював на обкладинку «Сетеді Івнінґ Пост». Я бачив Дейвові роботи — ті, що він малював перед тим, як по шию занурився в пляшку, — і вони були хороші, але й близько не такі хороші, як ці. Там були Вілкі Ейкенс і Френк Вайт, і Ю.Л. Вашинґтон, і Джордж Брет… Віллі Вілсон і Еймос Отіс… Ден Квінсбері — та всі такі грізні, як ті стрільці у старих вестернах… Пол Спліторф і Кен Брет… я не пам’ятаю решти імен, але там була вся команда разом із тренером, Джимом Фреєм.

І десь у період між тим, як він їх намалював, і тим, як віддав моєму синові, Дейв повіз їх до Канзас-Сіті й здобув підписи всіх гравців, крім одного. Єдиним, хто не підписав м’яча, був кетчер Дарел Портер. Його тоді не було, бо він лежав хворий на грип, але пообіцяв підписати м’яч зі своїм портретом, щойно тільки зможе. І підписав.

— Ого, — тихо сказав Сем.

— І все це зробив Дейв — той, з кого в місті сміються і називають Паскудним Дейвом. Кажу вам, іноді, коли чую, як люди його зневажливо називають, і згадую, що він зробив для Джо, коли той помирав від лейкемії, мені хочеться їх усіх…

Соумз не договорив, але його руки на широких стегнах самі стислися в кулаки. І Сем — що до сьогодні сам частенько використовував те прізвисько і сміявся разом із Крейґом Джонсом і Френком Стівенсом зі старого п’яниці з візком, повним газет, — відчув, як його щоки обпікає сором.

— Він зробив прекрасну річ, правда? — сказала Наомі й знову торкнулася щоки Стена Соумза. Вона плакала.

— Бачили б ви його лице, — замріяно мовив Соумз. — Як же він дивився на ті обличчя гравців «Роялз» у командних бейсболках на круглих головах — ви й уявити собі не можете. Я не можу описати, але ніколи цього не забуду.

Бачили б ви його обличчя…

Ближче до кінця Джо стало доволі кепсько, але ніколи не настільки погано, щоб пропустити гру «Роялз» по телевізору — або по радіо, — і ті м’ячі були розкладені по всій кімнаті. А підвіконня коло його ліжка було місцем особливої пошани. Там він викладав тих дев’ятьох, що саме грали, коли він дивився чи слухав гру. Якщо Фрей міняв пітчера, Джо теж знімав свого з підвіконня і клав туди заміну. А коли хтось відбивав, Джо тримав його м’яча в руках. Отож…

Стен Соумз урвав розповідь і сховав обличчя в хустині. Його груди двічі сіпнулися, і Сем побачив, як Стенові здавило в горлі від стримуваного ридання. Тоді він знову витер очі й запхав хустину в задню кишеню.

— Тож тепер ви знаєте, чому я сьогодні відвіз вас до Де-Мойна і чому погодився б летіти по дві книжки й до Нью-Йорка, якби вам було треба. Це не я зробив вам послугу — це був Дейв. Він особлива людина.

— Гадаю, і ви теж, — сказав Сем.

Соумз усміхнувся їм — дивною, перекошеною усмішкою — і відчинив дверцята Довсонового «б’юїка».

— Що ж, дякую, — сказав він. — Дуже вам дякую. А тепер, гадаю, нам краще мастити п’яти салом, якщо ми хочемо випередити дощ. Не забудьте книжки, міс Гіґґінс.

— Не забуду, — пообіцяла Наомі, сідаючи в літак і тримаючи торбинку з намотаним на руку ременем. — Повірте мені, я не забуду.

Розділ 13. Бібліотечний полісмен (II)

1

Через двадцять хвилин після того, як вони вилетіли з Де-Мойна, Наомі відірвалася від вікна — вона стежила за 79-м шосе й милувалася іграшковими машинами, що мчали ним туди й сюди — і повернулася до Сема. Побачене злякало її. Він заснув, притуливши голову до одного з вікон, але на його обличчі не було спокою; Сем був схожий на людину, що страждає від глибокого й особистого болю.

З-під заплющених повік його обличчям повільно стікали сльози.

Наомі нахилилася вперед, щоб розбуркати його, і почула, як він сказав тремтячим голосом малого хлопчика: «Я вскочив у халепу, сер?»

«Навахо» тоді вже пробирався між хмарами, що купчилися над західною Айовою, і його почало підкидати, проте Наомі ледь зауважила це. Її рука на мить