Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Ноги його й досі посіпувались, але Томас Хадсон уже давно знав, як він завжди нервує перед небезпечним ділом і як чудово тримається потім, тільки-но воно розпочнеться.

— Віллі, — мовив Томас Хадсон. — Ти щось надумав?

Віллі розплющив своє видюще око, а штучне так і лишилося заплющене.

— Я прошу дозволу прогулятися на той край острова й побачити, що там діється. Не можна дати їм ушитися звідси.

— Я поїду з тобою.

— Ні, Томмі. Я це трикляте діло знаю, воно ж моє ремесло.

— Я не дозволю тобі їхати туди самому.

— А це можна зробити тільки так. Звірся на мене, Томмі. Ара повернеться сюди і, якщо я їх сполохну, підіграє вам. А якщо все буде тихо, приїде й підбере мене там-таки на березі. — Обидва його ока були широко розплющені, і він дивився на Томаса Хадсона так переконливо, наче продавець, що умовляє покупця придбати якусь потрібну в домі річ, а той і купив би, та не має стільки грошей.

— І все-таки я поїду з тобою.

— Забагато буде шелесту, Томе. Я ж тобі правду кажу, я це діло, хай йому біс, добре знаю. Вважай, великий фахівець. Кращого за мене ніде не знайдеш.

— Ну гаразд. Їдь, — сказав Томас Хадсон. — Але роздовбай там їхній бісів човен.

— А що, по-твоєму, я думаю там робити? Лежати на пісочку й рукоблудити?

— Ну, коли вже їдеш, то їдь.

— Слухай, Томе. Тепер ти маєш дві пастки. Одну на катері, другу тут. Ара — твої колеса. І йдеться лише про те, щоб не долічитися там морського піхотинця, начисто списаного зі служби. Що ж тебе муляє?

— Те, що ти так багато базікаєш, — відказав Томас Хадсон. — Забирайся під три вітри, і хай благословить тебе чорт.

— Будь покійник, — сказав йому Віллі.

— Як послухати тебе, то ти в формі, — мовив Томас Хадсон і квапливо пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити.

— Не турбуйся, — озвався Віллі. — Я йому й лежачи все розтлумачу.

Ара сказав:

— Я швидко, туди й назад, Томе.

Томас Хадсон бачив, як він запустив мотор і як шлюпка вийшла на протоку, бачив на кормі широку спину та чорну кучму Ари, і Віллі, що простягся на дні шлюпки. Він ліг так, що голова його була біля самих ніг Ари, і він міг говорити до нього.

Славний, хоробрий, безпутний сучий син, думав Томас Хадсон. Друзяка Віллі. Це ж він допоміг мені віднайти себе, коли я вже ладен був скласти руки. Ні, коли доходить до справжнього діла, то я волію мати поруч себе добрячого морського піхотинця, нехай навіть і начисто списаного, аніж будь-кого іншого. А в нас саме дійшло до справжнього діла. Щасти тобі, містере Віллі, подумав він. І не будь покійник.

— Як ти там, Генрі? — тихо запитав він.

— Добре, Томе. А те, що Віллі поїхав туди сам, це ж справжнє геройство, скажи?

— Та він і слова такого не знає, — відказав Томас Хадсон. — Просто вважає, що це його обов'язок.

— Шкода, що ми з ним не були друзями.

— Коли добре прикрутить, то всі ми друзі.

— Віднині я з ним дружитиму.

— Віднині ми всі маємо безліч добрих намірів, — сказав Томас Хадсон. — Хоч би воно колись уже настало, те віднині.

XVIII

Вони лежали на гарячій від сонця палубі, озираючи берегову лінію острова. Сонце пекло їм спини, але вітер охолоджував шкіру. Спини їхні були майже такі ж темні, як обличчя тих індіанок, яких вони бачили вранці на одному із зовнішніх островів. Здається, це було вже давно-давно, як і все моє життя, подумав Томас Хадсон. І ті індіанки, і відкрите море, і довгі рифи, об які розбивалися хвилі, і темна безодня тропічного океану в далині — усе воно тепер так віддалилось, як і саме його життя. А могли ж ми вийти з цим вітром на відкриту воду й піти на Кайо-Франсес, і Пітерс відповів би на їхні світлові сигнали, і вже сьогодні ввечері ми всі пили б холодне пиво. Не думай про це, хлопче, спинив себе він. Так було треба.

— Генрі, — мовив він. — Як тобі там?

— Чудово, Томе, — дуже тихо відповів той. — Скажи, граната може вибухнути сама, якщо перегріється на сонці?

— Ніколи такого не бачив. Але загалом це може підвищити її вибухову силу.

— Сподіваюсь, Ара взяв з собою води.

— А ти не помітив, вони занесли воду в шлюпку?

— Ні, Томе, не помітив. Я був заклопотаний своїм ділом.

Та ось крізь вітер до них долинуло джеркотіння підвісного мотора. Томас Хадсон обережно повернув голову й побачив, що шлюпка обходить мис. Вона сиділа у воді високо, а на кормі був Ара. Томас Хадсон впізнав його широкі плечі та чорну кучму волосся. Він знову повернувся обличчям до острова й побачив нічну чаплю, що знялася над деревами посередині острова й полетіла геть. Потім звідти випурхнули двоє лісових ібісів, трохи покружляли, а тоді, то часто лопочучи крильми, то вільно линучи в повітрі, подалися за вітром до одного з малих острівців. Генрі стежив очима за птахами, потім сказав:

— Певно, Віллі уже далеченько забрався.

— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Вони злетіли з того узвишшя, що посередині острова.

— Виходить, там нікого більше немає.

— Так, якщо це Віллі їх сполохав.

— Десь там він і має тепер бути, якщо не дуже важко пробиратися.

— Ара вже близько. Гляди тепер не витикайся.

Ара завів шлюпку за похилений до води підвітряний борт шхуни й накинув кішку на планшир. Потім обережно й чіпко, як ведмідь, заліз на палубу. На шиї в нього, прив'язані до уривка грубої жилки, висіли дві пляшки — одна з водою, друга, від джину, з холодним чаєм. Він поповзом перетнув палубу й ліг поруч Томаса Хадсона.

— Як би його сьорбнути тієї водички? — обізвався Генрі. Ара поклав своє спорядження біля Хадсонового, одв'язав від жилки пляшку з водою і обережно поповз нахиленою палубою понад люками туди, де розташувався Генрі.

— Пий, — мовив він. — А купатися й не пробуй.

Він поплескав Генрі по спині, переповз назад і знову ліг поруч Томаса Хадсона.

— Томе, — сказав він, якомога притишуючи голос. — Ми нічого там не побачили. Я висадив Віллі далеко по той бік, майже навпроти нас, і поїхав на катер. Там я піднявся на борт з протилежного від острова боку. Пояснив усе Антоніо, і він добре зрозумів. Потім я заправив мотор шлюпки, налив запасну каністру й узяв пляшку води та пляшку чаю з льоду.

— Добре, — мовив Томас