Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Ну от, коли почула про вибух на Сицилії, я й подумала, що час помсти настав. Якщо не хочете, можете про це не говорити.

— Настав, — кивнув я.

— То це ви зробили?

— Я.

— І як? Відчуваєте щастя?

— Ні. Я вже давно не відчуваю щастя від помсти. Але була справа, борг, який треба віддати. Я віддав і хочу тепер про це забути.

— Ось це правильно.

Ми йшли вузенькою вулицею, потім вийшли на більшу. Навколо вже буяла весна, дещо і відквітнути встигло.

— Як вам, подобається? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Подобається. Чудовий край. І морем пахне.

— Набережна вже неподалік. Там знаю один непоганий ресторанчик. Господар закоханий у Кейт і все чекає, бідолаха, що вона відкриє для нього своє серце.

— А вас тут не арештують за те, що жінка з жінкою?

— Та тут усім до одного місця. Ми ж не афішуємо. Просто дві подруги, в однієї чоловік загинув, в другої десь на війні. А живемо разом, щоб гроші заощаджувати. Ось в Англії — там може бути складніше.

— А ви до Англії збираєтеся?

— Так, десь за місяць. Кейт не дуже добре витримує спеку, а тут буде саме спекотно. Переїдемо до Англії. Що таке, Іване Карповичу? — Єлизавета Павлівна помітила, як я напружився.

— За нами слідкують.

— Та не може такого бути! — вона засміялася. — Іване Карповичу, тут не слідкують, це ж Барселона, рай на землі!

— Ідуть уже кілька хвилин. Може, і від самого будинку, але я помітив пізніше.

— Іване Карповичу, ну не може такого бути! Ну хто б це тут за нами слідкував? І для чого?

— Зараз я в нього і спитаю. — Я збирався заскочити куди-небудь у двір, пропустити хвіст, а потім наздогнати й допитати.

— Іване Карповичу, припиніть, благаю! Я розумію, що шлях сюди був важкий, але тут небезпеки немає. Запевняю вас! Спокійно! Розслабтеся і відпочивайте. Ходімо, ресторан уже недалеко. Прошу вас!

— Ні! Сюди!

Ми забігли в якийсь провулок, сховалися за відчиненими дверима, стали чекати.

— Такий невисокий, чорнявий, у сірому костюмі, — прошепотів я.

— Тут усі невисокі та чорняві.

Почекали з хвилину, нікого не було. Я визирнув. Знову нікого.

— Що за чортівня? — аж здивувався.

— Кажу ж, розслабтеся. Ми тут уже давно живемо, і все тут тихо і спокійно. Нейтральна країна, все добре, не хвилюйтеся, — заспокоїла Єлизавета Павлівна.

Ми ще трохи пройшлися, я все озирався, але більше філера не бачив. От наче ж був! Тоді чого далі не пішов? Зрозумів, що я його помітив?

— Ось ми і прийшли, — сказала Єлизавета Павлівна. Ми зайшли в ресторан, усілися за столик із краєвидом на море, вона зробила замовлення. Нам майже одразу принесли по келиху якогось світлого напою. — Це каба, місцеве шампанське. Ну, за зустріч.

Ми почаркувалися, випили. Каба ця була смачна і розбурхувала апетит. Я відчув, що зголоднів, нам принесли якоїсь юшки, наваристої та перченої. Дуже смачна, я з’їв, як за себе кинув. Потім мені принесли порцію свинячих ковбасок.

— А вам чому ні?

— Мені досить, бережу фігуру. — Єлизавета Павлівна попивала вино.

— Фігура ваша в такому чудовому стані, що я аж починаю відчувати деякі ревнощі до Кейт.

— Мені радісно чути, що прості людські радощі вам досі приступні, — усміхнулася Єлизавета Павлівна. — Та побережіть сили, вони всім нам знадобляться.

Я узявся за ковбаски, які в роті аж вибухали чудовим смаком.

— Ох, Іване Карповичу, любите ви поїсти, аж стогнете.

— Так такі ж ковбаски, наче з небес янголами спущені. Смакота! Аж прикро мені за магометан і жидів, які ніколи не скуштують цього смаку!

Потім нам іще принесли таріль сиру різноманітного, дві маленькі чашечки з медом і виделки. Сир наштрикнеш, у мед вмочиш і їси. Дуже смачно.

— Ну що, тепер би полежати? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Е ні, у мене суворий закон, після їжі не вкладатися. Ходімо, погуляємо.

Я заплатив, скільки Єлизавета Павлівна сказала, і ми вийшли на набережну. Тут стояло багато яхт із різними прапорами.

— З усієї Європи зараз сюди люди припливають. Раніше більше на Лазуровому березі відпочивали. Але тепер Франція воює, Італія теж, а тут спокійно і далеко від війни.

Ми пройшлися набережною, вже коли поверталися, нас наздогнав матрос із пляшкою шампанського, щось забурмотів. Єлизавета Павлівна з ним заговорила. Матрос кивнув у бік причалу, де яхти стояли.

— Що там? — спитав я. Хоч і осоловілий був після їжі, але обережності не втрачав, потроху озирався, чи не слідкували за нами. А тут матрос цей підозрілий.