Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

неї було. Звісно, хотілося полежати в якомусь темному закутку, обміркувати все, що трапилося, бо від усіх цих новин аж голова репалася. Але Єлизавета Павлівна була налаштована рішуче. Пішов у ванну. Я людина проста, звик митися в баліях або й просто над ночвами, а тут була ціла кімната, викладена кахлем. Посередині стояла велика чавунна ванна Я узяв з плити відро гарячої води, вилив, потім додав холодної.

— Залазьте, полежіть, трохи відмокнете, а потім я помию вам голову, як ви любили. Не проти ж?

— Та я що, а подруга ваша що скаже?

— Що скаже про те, що я вам голову помию? — Єлизавета Павлівна засміялася і пішла. Я заліз у ванну, вода була гаряча, але вирішив потерпіти. Поступово звик, витягнувся, бо ванна була велика. Лежав і царював. Потім прийшла Єлизавета Павлівна. Я сів. — Іване Карповичу, розслабтеся.

Розслабився. Вона полила водою мені на голову, намилила її чимось пахучим, змила. Потім мочалкою потерла спину.

— Господи, Іване Карповичу, синці, шрами, сліди куль, подряпини. На вас живого місця немає.

— Люблять мене пригоди, Єлизавето Павлівно, якось аж занадто люблять. І від цієї любові я нікуди не можу подітися.

Вона поливала мене водою, змила мило, потім подала великий білий рушник. Мені аж ніяково його було брати, панський якийсь. Потім провела до кімнати, відчинила шафу. Там висіло кілька костюмів, із десяток сорочок, стояли черевики.

— Чиє це? — спитав я приголомшений.

— Ваше, Іване Карповичу, ваше.

— Як моє?

— Коли ставало тривожно мені за вас, я до крамниці бігла й купувала там вам одежину чи взуття. Заспокоювала себе тим, що приїде Іван Карпович, обов’язково приїде, буде йому що вдягнути. Як бачите, хвилювалася за вас частенько. А зараз дуже рада, що ви тут і справді щось із цього вдягнете. Дозволите вам порадити?

— Так, звісно. — Я трохи отетерів, бо ж і костюми, і сорочки були дорогі, таких я ніколи собі не купував.

— Беріть білизну, — показала Єлизавета Павлівна. — Ось ця сорочка нам підійде, ця краватка і он той костюм. А черевики візьмемо ці.

Вона швиденько все вибрала, допомогла одягтися, зав’язала краватку.

— Так, ось вам капелюх. А тепер подивіться у дзеркало! Зовсім інша людина. Ще підстрижемо вас, поголимо — і взагалі! Тепер у ресторан. Стійте, не треба! — Єлизавета Павлівна помітила, що я браунінг узяв. — Іване Карповичу, зброя тут не потрібна! Тут тихе спокійне місто.

— Єлизавето Павлівно, мені без зброї — як кульгавому без ціпка. Дуже вже неспокійно. Нехай просто в кишені полежить.

— Ну, як скажете.

Ми вийшли з дворика, Єлизавета Павлівна впевнено кудись повела. Дорогою перемовлялася з якимись людьми.

— Ви й мову вивчили? — здивувався я.

— Вивчила, тільки тут не іспанською балакають.

— А якою?

— У Барселоні говорять каталонською. Каталонська й іспанська — наче українська і російська. Схожі, але різні, — пояснила Єлизавета Павлівна.

— То це я наче в іспанській Україні? — здивувався я.

— Можна й так сказати. До речі, Іване Карповичу, я ж навчила Моніку української. Ну, ви ж удома завжди нею балакали, а не російською, то я і подумала, що дитина мусить говорити, як батьки. Аби знала італійську, навчила б її італійської, але, на жаль, не знаю. А ось українською Моніка балакає добре, так, наче з Полтавської губернії не виїздила.

Мені від цих слів аж приємно стало.

— Дякую, Єлизавето Павлівно. Приємно, що донька моя так само, як і я, балакає.

— А я сама вивчила не тільки каталонську, але й англійську, бо Кейт — англійка.

— Це теж добре. Бо помандрував я без мов, німим, і хай йому грець так мандрувати. Треба мови знати. А ось ваша Кейт — у неї родина є?

— Були батьки, але загинули, коли пливли з Австралії. Пароплав у шторм потрапив і перекинувся. Ще був чоловік, його вбило на війні. Пішов добровольцем, був офіцером і помер від отруєння газами під Іпром. Там були страшні бої. Кейт від тривоги захворіла, лікарі порадили їй змінити клімат, вона приїхала сюди, й на пляжі ми познайомилися. Вони добре потоваришували з Монікою. Якщо ви заморилися, ми можемо взяти візника.

— Ні-ні, я залюбки прогуляюся.

— А отой вибух на Сицилії — ваших рук справа? — несподівано спитала Єлизавета Павлівна.

— Звідки знаєте про вибух?

— У газетах прочитала. Газети радісно схопилися за тему, відмінну від війни. Приїхав якийсь загадковий іноземець, заманив місцевих розбійників на цвинтар і там висадив у повітря. На тому самому місці, де похована жінка, нібито вбита цими ж розбійниками. Кривава помста за красуню! Всі писали, що операція добре спланована і виконана, я одразу подумала про вас, Іване Карповичу. Ваш же почерк.

— Хай би тільки ви й подумали, — скривився я.

— Думаю, що тільки я, бо я була одна з небагатьох, хто знав про Ізабеллу. Ви не любили розповідати про неї, але іноді серед ночі кричали щось про помсту. Я питала вас, а ви мовчали.