Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

хто з них — цей чоловік. Але тоді я бачу велику кінцівку богомола, якою він вітається.

Усвідомлюю, що зовсім не здивований.

Джек Півмолитва знову простягає свою пороблену руку повільним, моторошним рухом, підкликаючи мене.

Він запрошує мене сюди. У своє місто.

Я роблю крок вперед у блякле світло.

Не бачу, як він здригається, чітко побачивши мене, а не сам лише силует.

Я знаю, який, напевно, маю вигляд.

Моє обличчя — маса зболеної, понівеченої плоті. Кров тече із сотень маленьких проколів, де зі шкіри висмикнуто пір’я. Ніжний підпушок, який я пропустив, вкриває мене, наче щетина. Очі визирають з голої, рожевої, скаліченої шкіри, хворої та вкритої пухирями. Уздовж черепа стікають рівчачки крові.

Брудне ганчір’я знову сковує ноги, аби приховати їхню жахливу форму. Пір’їни, що росли по краю жорсткої луски на ногах, вирвано начисто. Йду обережно, бо пах такий само зболений і вищипаний, як і голова.

Я намагався зламати дзьоб, але не зміг.

Я стою перед багатоповерхівкою в своїй новій плоті.

Півмолитва зупиняється, але ненадовго. Таким самим повільним рухом він повторює запрошення.

Це щедро, але мушу відмовитись.

Він пропонує мені напівсвіт. Він пропонує жити його маргінальним життям покруча, у його проміжному місті. Жити його таємними кампаніями й анархічною помстою. Його зневагою до дверей.

Пороблений утікач. Поволений. І все. Він не вписується. Він переробив Новий Кробузон на інакше місто і намагається врятувати його від нього ж самого.

Він бачить іншу зруйновану напівістоту, інше виснажене створіння, котре, як він думає, зможе долучити до своєї немислимої боротьби, котре не може існувати в жодному світі — парадокс, птах, не здатний літати. І він пропонує мені вихід — вхід до своєї не-спільноти, до своєї окремішності, до свого гібридного міста. До того жорстокого, негідного місця, з якого розквітає його лють.

Він щедрий, та я відмовляюся. Це не моє місто. Не моя боротьба.

Я мушу відмовитися від його напівствореного всесвіту, його напівсвіту дивного опору. Я живу простіше.

Він помиляється.

Я вже не ґаруда, прикутий до землі. Той помер. Це нове життя. Я не напівстворіння, не нікчемне ні-те-ні-інше.

Я вирвав зі шкіри оманливе пір’я, зробив її гладенькою, а під цим проявом пташиної природи я такий самий, як мої співгромадяни. Я можу чесно жити тільки в одному зримому світі.

Жестами я висловлюю вдячність і прощаюсь, а тоді відвертаюся, виходячи з бляклого острова світла на схід, до університетського кампусу та станції Ладмід, крізь мій світ цегли, цементу й смоли, базарів і ринків та вулиць, підсвічених зеленкувато-жовтими вогнями. Вже ніч, і я поспішаю до свого ліжка, поспішаю знайти свою постіль, знайти якийсь пристанівок у цьому місті, де можу прожити своє гідне життя.

Я ступаю в обшир Нового Кробузона, цієї височенної системи з архітектури й історії, цієї плутанини багатства й нетрів, цього нечестивого пароприводного бога. Я повертаюся і йду в місто, у свій дім — не як птах чи як ґаруда, не як жалюгідна помісь.

Я повертаюся і йду в свій дім, у місто, як людина.

Примітки

1

В оригіналі: «Perdido Street Station», де іспанське «perdido» — загублений, втрачений.

2

Напівголосно, стримано (італ.).