Читати книгу - "Дитя песиголовців"

такі досліди — все-таки завдання серйозне, залежність від «пороху» давно визнано однією з найнещадніших хвороб світу, — але чорта лисого вони мені дозволять отримати, а не такий грант. А виїжджати, Марто, я не хочу. Я тут народився, це моя земля, чому я мушу працювати на інших? Розумієш?

Спершу Марта збрехала, що так, звісно ж, розуміє, — а наступного разу не стрималася. Вибачте, пане Вегнере (— Слухай, якщо тобі не складно, давай уже на ти, гаразд?), гаразд, добре, вибач — але я все одно не згодна. Чому раптом «на інших»? Ти ж шукаєш ліки проти залежності, яка різниця, де ти їх винайдеш, якщо вони врятують людей по обидва боки кордону? Якщо там ти зможеш виготовити препарат раніше лише на рік — це означає, що хтось на рік раніше зможе вилікуватися. Чи просто тупо вижити, не захлинутися слиною, власними шмарклями, не сторчатися до стану рослини. В чому проблема взагалі? Ви… ти до аптеки коли востаннє заходив? Скільки там ліків наших, а скільки із тридев’ятих — і які краще діють?

Марта тоді ох і розлютилася: зазвичай намагалася уникати базікання про типу-політику, толку ж від таких розмов нуль, та ні, змусив-таки. Ну то маєш! Добре бути чистоплюєм, коли тебе особисто це не стосується, пане Вегнере. І не варто розраховувати, що моє хороше до вас, навіть до тебе ставлення змусить мене кривити душею.

Сперечалися вони тоді відчайдушно, затято. Віктор обурювався: із таким підходом, казав, знаєш, у наших аптеках нічого іншого й не з’явиться! І що, чим нам пишатися? Славетними пращурами? Нев’янучими традиціями? Найскороходнішими у світі чобітьми-скороходами і сорочками із найоригінальнішим орнаментом? Чи тим, що наші дракони були найзубастіші та найжеровитіші?

Це було минулої неділі — вони тоді закінчили в бібліотеці й уже перебралися до кав’яреньки перехопити чогось та обговорити успіхи й плани. Назагал особисті пошуки Марти в архівах якось непомітно перетворилися на пошуки спільні. Марта тоді справді нарила один цікавенький фактик, вони домовилися зустрітися й обговорити його в середу, а оскільки часу в обох було не сказати щоб надто багато — обрали для цього бібліотеку. Марта все одно збиралася туди після уроків, ну й сумістили. Їй сподобалося, що Вік-тор (тоді ще — пан Вегнер) не напружувався, мовляв, хтось побачить разом, надумають дурниці. Здається, вона сама більше непокоїлася — раптом Ніка дізнається чи хтось із учителів.

Ну от, і в середу вона стрималася, а у неділю вже ні, і він (це їй теж сподобалося) почав сперечатися як із рівною, доводити, гарячкувати.

Так, казав, я не хочу від’їжджати — але грати за правилами шахраїв та крадіїв теж не хочу. А те, що відбувається у нас зараз… ну, тобто як зараз — останні років надцять — це і є гра цяткованою колодою, погодься. Повиповзали у часи міжвладдя різні покручі, присоталися. Я, казав, останнім часом навіть запитую себе: а чи настільки жахливими були дракони — не всі, звісно, деякі з них. Мене, коли вперше про це подумав, чи віриш, холодним потом по спині пройняло: як я можу?! В мене ж прийомна мати в артиці згинула, з усією родиною. Але якщо бути об’єктивним: вони не дозволяли ставитися до людей як до багна. По-своєму піклувалися. Так, були артики і були «драконівські заходи», і День незайманих, і війни із сусідніми країнами (хоча там іще піди розберися, хто на кого напав, всі історики брешуть, завжди брешуть) — але, Марто, дракони доглядали за краєм. По-справжньому, без дурнів. Ти запитуєш, чому більше шансів знайти кістки давніх драконів? Та тому, Марто! Під час правління Орма чи Серпентатора нікому б і на думку не спало виготовляти «порох», «мутабор» чи «зоряний пил». Тим більше — торгувати ними. Одразу б відправили до артика, ніхто би з ними не панькався. Звісно (додав він з поспіхом), звісно, я розумію, такий собі аргумент, тут легко можна до чого завгодно договоритися, я це до того, власне, наскільки все прогнило, наскільки спотворилося, якщо вже мені на думку спадають такі речі.

Марта тоді перевела розмову на інше: гаразд, хай із давніми кістками шансів більше. Але свідчення про ті падіння надто заплутані.

Вона навела як приклад цитату про витязів-серпоносців, і Віктор азартно заходився пояснювати, що там до чого, хоча, зрештою, збився, засміявся і скинув руки: здаюся, що таке «жалове сім’я» піди врубися, таке без довідників не осягнуть. А може, просто одруківка і ми з тобою надто глибоко риємо…

Із ним було легко. Він не заморочувався з приводу «ми ж учитель і учениця, тримаймося в межах», він сміявся, коли було смішно, і сперечався, якщо не був згоден, він по-справжньому палав цією своєю ідеєю-фікс, не боявся перешкод, взагалі, здається, нікого й нічого не боявся.

Марта знала, що так не буває. І вночі, перед сном, знай повторювала собі: це мишоловка, а ти — наївна дуринда, час би й подорослішати, тобі вже вісімнадцять, увімкни мозок, зрештою, поглянь на себе у дзеркало, тобі далеко й до Кадиш, і до Аттербум, не кажучи вже про Аделаїду, і всі твої кохання виявлялися безнадійними, а у тебе якщо хто й закохувався — якісь вугруваті невдахи, ти ж Відьма, кому вистачить духу мати з такою справу, а йому просто потрібна твоя допомога, згадай, як він підбивав клинці до медсестрички, як дивився, очей не зводив з Аделаїди, господи, куди ти лізеш взагалі, Баумгертнер?!

Вона вертілася, не могла ніяк прилаштувати свої руки, ноги, кожен доторк бентежив, сильніше й сильніше, мозок? — який мозок, до чого тут взагалі мозок, зараз, тут, мали значення зовсім інші речі, хай навіть вони існували лише в її уяві, але там уже — безсумнівні, невідворотні, вони пронизували її, як пронизує простір яскраве світло, струшували всесвітом потужно й солодко, «світло водночас є хвилею й часткою», о так, яку ж нісенітницю інколи підсовує нам пам’ять, гоохсподи! — і потім, уже засинаючи на мокрому від поту, м’ятому простирадлі, вона обіцяла собі викинути з голови всю цю романтичну хрінь, ранок мудріший за вечір, ти ж знаєш, сама все знаєш.

Та зранку, на свіжу голову, все сприймалося по-іншому. Раціональніше, переконливіше.

Ти допомагаєш йому, бо тобі з ним цікаво. Бо він здатен реально допомогти людям. Бо один із цих людей — твій батько, а ти ж хочеш повернути батька до життя? Хочеш.

На додачу, зізнавалася вона собі, гаразд, окей, є мізерний шанс, що за дружньою поведінкою пана Віктора Вегнера криється щось більше. Чи — це більше виникне завдяки вашим спільним дослідженням. У житті ж стаються дива, причому не тільки злі та жорстокі.

Тепер їм тільки й лишалося, що сподіватися на диво. Гора підшивок, рідкісні свідчення про падіння, які навряд чи приведуть до кісток… Все одно, що