Читати книгу - "Дитя песиголовців"

ловити рибу в ставку, на поверхні якого — тільки райдужні, отруйні плями.

Перші півгодини вони вивчали підшивки уважно, потім почали прогортати, кілька разів Віктор робив виписки до блокнота, але без особливої надії, швидше від безсилля. «…знову зникла дитина, і знову на місці минулорічної катастрофи. Влада міста вкотре обіцяє встановити там пам’ятний мавзолей, однак далі гучних слів…», «Місцеві ентузіасти твердять, що виявили практично всі основні місця падіння — і тепер звернулися до мерії з проектом туристичної стежки, зупинками на якій будуть, власне, саме ці місця…»

Зрештою, Віктор згорнув чергову підшивку і потер повіки пучками пальців.

— Слухай, — сказав, — це божевілля. Нічого ми так не нариємо. Навіть якби ми мали не три, а тридцять три години. Тут у кращому разі десята частина архіву. А тобі уроки на завтра робити, не вистачало ще, щоб через мене вліпили незадовільно.

Марта скоса глянула на книжку, про яку вже й забула. Тільки зараз вона звернула увагу, що в читальній залі напрочуд багатолюдно. Цингани виносили із фондів цілі стоси — судячи з палітурок, переважно підручники й чиїсь мемуари. Ходили просто по килимових доріжках, лишали порошні, білі сліди, час від часу зі смаком, від душі чхали. Здобич вони складали в кузов вантажівки, двоє цинган переступали там туди-сюди, утрамбовували книжки.

Пенсіонерки біля вікна стежили за цим дійством із несамовитим захватом і праведним гнівом.

— За наших часів стільки пам’ятників не ставили, — сказала одна.

— Але вже якщо ставили, — заперечила інша, — то притрушували попелом зі справжніх книжок, а не з дешевих шкільних підручників.

— Яка країна, такі й пам’ятники, — підтакнула перша.

Потім обидві, наче за командою, озирнулися на бібліотекарку й вирішили, що їм саме час пройтися, поглянь, яка погода сонячна, чого нам тут пилюку ковтати.

Тим часом цингани потягли чергову порцію здобутків — і Віктор охнув: це були жовті стоси газет, що аж розпадалися в руках; та їх свого часу навіть толком і не зшили.

— Ми ж домовлялися, у нас ще принаймні дві з чвертю години! — Він заступив вихід у коридор, склавши руки на грудях.

Ох, подумала Марта, даремно. Тут тобі не шкільні чваньки, яких можна поставити на місце вдалим жартом.

Вона підвелася з-за столу, мізкуючи, як у разі чого допомогти. І тільки тепер збагнула: один із людей у помаранчевих жилетах — пан Трюцшлер власною персоною!

— От тіко давай без цього, да, — сказав їхній головний. — «Домовлялися», куйо-майо! Ми там тобі гору того мотлоху лишили, читай хоч лусни. А хочеш — поїхали з нами, допоможеш развантажить. Поки будемо решту палить, ще почитаєш, нівапрос. У нас графік, єслішо. І що нам, штрафні з власної кишені відслинювать, ти ж усе одно з цими завалами ніколи не впораєшся. Правильно я кажу, колеги?

Колеги рішуче підтвердили, мовляв, так, чувак, ти давай, не викрьобуйся, відклади що хочеш, але тільки ж реально оцінюй свої сили, еге? І не дивись ти на нас, як на ворогів нації, — ну хочеш, ми конкретно ці газети вивантажимо тобі, куди скажеш, та он хоч на найближчий стіл. Тільки щоб без скандалів та панік: ми тобі допомогли, ти нам не заважай. Всі ж живі люди, мир, співчуття, співпраця — от наш девіз.

Віктор заявив, що так, саме ці газети йому теж знадобляться, на стіл то на стіл. Голос його бринів холодно й рішуче, у Марти аж мурашки по спині забігали.

Цієї миті втрутилася вже бібліотекарка: при всій повазі, юначе, я читальну залу перетворювати на склад не дозволю. Не вам потім пилюку стирати, і так наслідили, працівнички. Які ще унікальні факти? Облиште! Цей мотлох тут лежав роками, в нього частіше цвіркуни заглядали. «Факти»! Добре, добре, якщо так уже конче треба — пущу на кілька хвилин, заплющую, можна сказати, очі…

Цингани діловито потягли повз них чергові книжки, Віктор із кам’яним обличчям попросив бібліотекарку прийняти благодійний внесок, для поповнення й розширення фондів. Та була настільки ласкавою, що погодилася.

— Ходімо, — сказав Віктор Марті.

І додав тихо, коли вони вже пробиралися вузьким, напівтемним проходом уздовж стелажів:

— Знаю, шансів — нуль. Та раптом пощастить. Не дочекаються, щоб я просто взяв і здався.

Фонди виявилися трьома кімнатами, забитими книжками аж до стелі. Гора відбракованої літератури була навалена в дальньому кутку, просто посеред проходу. Все впереміш: романи, довідники, підручники, часописи, стоси газет… Лампи тут не горіли, тільки від заґратованого вікна пробивалося хворобливе, сіре світло.

Вони присіли навпочіпки й узялися переглядати підшивки. Відкладали за ті роки, які були якомога ближче до часу падіння. Хоча Марта серцем відчувала: даремна справа, зачіпок тут немає.

За кілька хвилин Віктор підвівся і тихо сказав, що піде, віднесе першу порцію до зали.

Марта взяла його за руку:

— Слухай, не засмучуйся. Вони ж нічогісінько не розуміють. Вони взагалі… їм би тільки…

Він дивився на неї якось дивно. Обличчя у напівтемряві мало такий вигляд, наче належало не Вікторові, а іншій людині. І погляд… такий незвичайний. Оцінювальний? Чи вичікувальний?

Віктор присів навпочіпки поряд із нею, накрив долоню своєю, посміхнувся ледь зніяковіло.

— Ти не уявляєш, наскільки це важливо для мене — твоя підтримка. — Він помотав головою: — Ох, що ж таке, що не скажеш — банальності якісь. Але я правда тобі дуже вдячний…

Він трохи хитнувся, обличчя їхні несподівано опинилися зовсім близько, мишоловка, подумала Марта, ввімкни мізки, дуриндо, ввімкни ж уже…

Та перш ніж вона встигла зробити — чи не зробити — щось незворотнє, над їхніми головами спалахнуло яскраве сяйво, Віктор від несподіванки хитнувся, ноги в нього роз’їхалися, і він кумедно всівся просто на гору часописів.

— Молоді люди, що ж це ви у темряві сидите, світло би собі ввімкнули.

Це була, звісно ж, бібліотекарка, яка після благодійного внеску злюбила ближніх своїх і відчула до них от просто неземну турботу. Чи піддалася банальній цікавості.

На щастя, від дверей сюди дістатися було нелегко, і коли тітка заявилася, Віктор уже стояв, навантажений першою порцією, а Марта докладала йому на витягнуті руки останню пачку.

— Дякую, так справді краще!

Бібліотекарка зиркнула на них підозріло, нагадала, що час спливає, і до речі, якщо «Давньослів» не читатимете, здайте, мені он телефонували, запитували, чи доступний. Що? Так-так, звісно, юначе, не заступатиму, ви б меншими порціями носили, ще надсадитеся…

Коли Марта нарешті лишилася сама, кілька секунд вона просто стояла, глибоко й повільно дихаючи.

Ну, сказала собі, ти ж цього хотіла, хіба ні? Коли йшла з ним у напівтемні фонди. Коли взяла його за руку. Взагалі — коли вплуталася в усі ці пошуки-дослідження, походи до бібліотеки, листування в чатику, вечірні смски.

То в чому проблема?

Люмінесцентні лампи над її головою дзижчали, наче велетенські світляки, одна то гасла, то спалахувала. Збивала з