Читати книгу - "Сестри-вампірки 3"

ніби за ним гналася ціла зграя вампірів.

Те, що Сільванія – всього лише вампір-покруч і взагалі більше людина, ніж вампір, – не важило для Дірка зовсім нічого. Досить з нього пригод!

Обернувшись, Дірк побачив, що Сільванія намагається наздогнати його.

– Прошу вас, гер ван Комбасте, зупиніться, – благала напіввампірка і, захекавшись, опустилася на коліна. – Поверніться!

Але Дірк ван Комбаст і не думав повертатися. Від першого дня, тільки-но Цепеші оселилися по сусідству, він підозрював, що вони – вампіри. Одного разу ця нечисть вже довела до божевілля його матінку. Тоді він пообіцяв собі, що з ним нічого схожого не трапиться, і заприсягнувся винищити вампірів. Тоді б він довів усім, що кровопивці існують насправді, його маму випустили б з божевільні, і вона стала б чудовою бабусею для його первістка.

Усі ці думки безладно роїлися в голові у Дірка ван Комбаста, поки він мчав по трансільванському лісі. Нарешті ліс закінчився, і Дірк вибіг у поле. На узбіччі дороги, тримаючи на прив’язі віслюка, стояв місцевий селянин. «Якщо вже тут так туго з машинами, то і віслюк згодиться», – розсудив Дірк ван Комбаст і з усього розгону скочив на спину тварині. Від несподіванки і жаху віслюк пустився підтюпцем. Але, щоправда, дуже повільним підтюпцем. І лише після того, як гер ван Комбаст пару разів вдарив віслюка ногами в боки, той пішов трохи швидше.

Селянин здивовано спостерігав за подією, неспішно потягуючи люльку. Схоже, десь у лісі проводять військові навчання. Інакше звідки взявся цей солдат у камуфляжі? Чому він вискочив з лісу? Навіщо вкрав Маркокса? Ці іноземці вкрай знахабніли. Приїжджають до Трансільванії і думають, що їм тут все дозволено. А стосовно Маркокса – то за нього турбуватися не варто. Він знайде дорогу додому. Адже не вперше.

Ну дуже захоплива гра!

Поки гер ван Комбаст намагався втекти з Трансільванії на віслюку, Сільванія сама-одна брела трансільванським лісом, а Дака силкувалася прогнати з голови думку про те, що стала частиною мерзенної гри Антаназії; Ельвіра і Міхай безтурботно, невтомно і вельми весело гаяли час, вигадуючи нові витівки.

– З дороги, з дороги, курячі ноги! – радісно закричала Ельвіра і понеслась разом із Міхаєм униз сходами на матраці. З’їхавши, батьки з диким реготом завалилися одне на одного.

Раптом у двері подзвонили.

– Це Беніш! – прошепотіла сполохана Гелена, глянувши у вічко.

– От чорт! – Лудо безпорадно подивився на Цепешів-старших.

Подзвонили ще раз.

– Нумо зіграймо в одну дуже захопливу гру, – запропонувала Гелена Цепешам. – Вона називається «Мама, тато і дитина».

Обличчя Лудо розпливлося в щасливій усмішці.

– Ви, – взявши за руку Ельвіру, сказав хлопчик, – будете мамою. А ви, – тут він показав пальцем на Міхая, – будете татом.

– А ми – діти! – весело вигукнула Гелена.

Зі сходів спустився Якоб.

– Ви чому не відчиняєте? – роздратовано запитав він.

– А там, – Гелена кивнула за двері, – сувора вчителька фізкультури. Вона прийшла скаржитись на нас, тому що ми прогуляли школу.

– Ух ти ж чорт, – пробубонів Якоб, зрозумівши, ЩО задумали Гелена і Лудо.

– Кла-а-ас! – зраділа Ельвіра.

– Я не хочу бути татом, я хочу бути мамою, – насупився Міхай.

«Дзінь-дзілінь!» – надривався дзвінок.

Потрібно було терміново втішити Міхая, а то і справді образиться…

– Потім поміняєтеся, – пообіцяла йому Гелена, – а поки нехай буде так: ти – тато, ти – мама. Запам’ятали?

Міхай ображено закопилив губи. Ельвіра показала йому язика.

Незабаром вони, як слухняні діти, сиділи на канапі і поводилися так, як всі тата і мами: трималися за ручки і уважно слухали все, що говорить фрау Беніш. Поруч із ними сиділи Гелена і Якоб. Потім Якоб пересів на підлогу. У кріслі навпроти канапи сиділа фрау Беніш. З полум’яних промов вчительки фізкультури було ясно одне: вона обурена до глибини душі. Ельвірі і Міхаю стало навіть трохи шкода її.

– Я взагалі не второпаю, звідки у Сільванії взялася зброя. Я просто проводила урок фізкультури з їхнім класом, і тут – на тобі! – відчула, що горить нижче спини… Ви собі не уявляєте, ЯК це боляче!

На очах у фрау Беніш виступили сльози, і вона розплакалася.

Ельвіра встала з канапи, підійшла до вчительки і поклала їй на плече руку. Міхай простягнув фрау Беніш носовичок.

– Ви собі не уявляєте, як непросто сьогодні бути вчителькою, – схлипувала фрау Беніш.

– Ух, якби я працював у школі, я б цим маленьким негідникам не дав собі у кашу наплювати! – Міхаю, вочевидь, сподобалося бути татом.

– Саме так! – підтакнула йому Ельвіра, миттєво вжившись у роль мами. – Такого не можна попускати! Ми замкнемо цих бешкетниць у підвалі. Нехай поживуть там кілька тижнів на капустяному супі і ромашковому чаї!

– Та ні! Не на два тижні! А на цілих три тижні! – гарячкував Міхай.

– А то й на все життя! – засміялася Ельвіра.

Міхай був у захваті від її ідеї.

Фрау Беніш витерла сльози і здивовано подивилася на Цепешів.

– Це вже занадто. Вони ж все-таки ще діти.

– Так, але дуже-дуже-дуже злі діти!

Тут Міхай підійшов до вчительки ближче і почав її обнюхувати.

– Ви виключно приємно пахнете! – підморгнув він фрау Беніш.

– Дякую, – зніяковіла жінка, – це нові парфуми. Рада, що вам вони до смаку.

Але Міхай не відходив від вчительки, і, коли його ніс опинився біля її шиї, в справу вирішила втрутитися Гелена.

– Пригощайтеся, фрау Беніш, – простягнула вона вчительці тарілку з пирогом. – Ми його самі пекли.

Фрау Беніш з жалем похитала головою.

– Дякую, Гелено, я б із задоволенням, але ти ж знаєш, що борошняні вироби містять занадто багато вуглеводів.

– А я не відмовлюся! – схопив тарілку Міхай.

– І я теж, і я! – весело вигукнула Ельвіра і похапцем запхала до рота великий шматок пирога.

На очах у ошелешеної вчительки Цепеші миттєво розправилися з пирогом. Фрау Беніш подивилася на годинник.

– Зовсім забула! Мені ж іще, е-е-е, до лікаря треба… На перев’язку… Не проводжайте…

Вона кулею вилетіла з вітальні. Ельвіра і Міхай радісно помахали їй услід. Вони б із задоволенням попрощалися з учителькою, як всі ввічливі батьки, але їхні роти було щільно набиті пирогом.

Заборонена кімната

Дака тинялася з кутка в куток. На душі у неї було тривожно. Що зараз із Сільванією і гер ван Комбастом? Нікому з простих смертних Дака не побажала б опинитися серед вампірів. Навіть для напіввампіра тут може бути небезпечно!

Вона з ніжністю подивилася на Франца. Братик затишно сопів у колисці. Як же хотілося Даці взяти його на ручки і зацілувати! Але малюка не можна було будити.

– Тобі теж не спиться? – запитала Дака Карла-Хайнца.

Вона влаштувала улюбленцеві ліжко у великій мушлі на нічному столику.

Карл-Хайнц тихо пустив гази.

– Ось і я місця собі не знаходжу – все думаю, як там Сільванія і гер ван Комбаст. І де вони взагалі?

– Так довідайся! – пискнув своєю мовою Карл-Хайнц.

Дака замислилась.

– Напевно, вони десь у замку…

– Правильний хід думок, – зауважив Карл-Хайнц.

– Ось що, – вирішила Дака, – піду-но я на розвідку. Раптом мені вдасться рознюхати, де вони. А ти доглядай за Францом!

– Певна річ, – погодився Карл-Хайнц. –