Читати книгу - "Дорослі зненацька"

на лобі, куняв сидячи і зранку ледь змусив себе злізти з ліжка. Якби не мама і не обіцянка їй, що закінчить випускний клас, Тимоха ще й сьогодні навчання із задоволенням пропустив би.

— О! Таточко завітав до нас! — уїдливо кинув замість привітання Фелікс Радіонов. — А ми вже думали, що ти спиногризів няньчиш.

— Та ні! — долучилась до розмови Галина Карапінчук. — Він діточок на мамочку залишив, а сам гризти граніт науки, — ущипнула словом.

Тимоха на їхні слова зреагувати не встиг. У коридорі голосно продзвенів дзвінок, повідомляючи про початок уроку. Хлопець вмостився біля Петриляка, виклав на стіл якісь зошити.

— Загороднюк! — почув ніби крізь вату чийсь голос. — Загороднюк! — покликав той ще раз, вже голосніше. Несподівано хтось боляче вдарив його у бік. Тимоха розплющив очі і зрозумів, що він на кілька хвилин відключився. Біля парти стояв Іван Генріхович, вчитель історії, і пильно поглядав на нього з-під окулярів.

— Це у нього ще ніхто не народився, — повернулась назад Королькова. — А як діти підуть, то взагалі уві сні буде вчитись, за прогресивною методикою, — заявила голосно. Клас дружно засміявся.

— Продовжуємо, — спокійно повернувся до дошки Іван Генріхович.

— Блін! Я тебе кликав! — прошипів поруч Вовчик. — Ну ти і дрихнеш, — покрутив головою.

За деякий час Тимко звик до перешіптувань за своє спиною, насмішкуватих поглядів однокласників і переглядань вчителів. А потім школа почала жити іншими новинами, яких тут, на щастя, було безліч, і про Тимофія Загороднюка з його особистим життям призабули.

Важче було Юльці. Про події, які трапились з нею за літо, у гімназії вже теж всі дуже добре знали. Хто розніс інформацію, було загадкою, але дівчина зіштовхнулась із тими самими проблемами, що були у Тимохи. Скоро на неї теж перестали звертати увагу, але хвиля знову піднялася після того, як почав рости животик. Гімназійні пліткарки отримали нову порцію допінгу і з подвоєною енергією почали продукувати нові чутки, що обростали різними подробицями. Одного разу, коли Тимоха повернувся додому, Юлька зустріла його в сльозах.

— Що трапилось, сонце? — вже з порога помітив хлопець заплакані очі.

— Все нормально! — зробила спробу всміхнутись Лисичка.

— Ну ж бо, кажи вже, — посуворішав Тимофій. — Хтось образив?

— Та є у нас в гімназії один, в 11-А. Він мені проходу не дає! Весь час ображає, обізвав жабою надутою, — знову схлипнула.

— Не звертай уваги. Все буде добре, — заспокоїв Тимоха. — А як його хоч звати? Так, цікаво просто.

— Мороз! Це прізвисько. А взагалі він Гришка Морозевич, — надула губи Юлька. Тимофій ніжно цмокнув її у носик, легенько погладив вже чималий животик.

За хвилину він зачинився у ванній і набрав на мобільний Вовчика. На завтра їх чекала одна важлива справа.

10

— Чуєш, Тимохо! Цього Діда Мороза треба по асфальту розмазати! — войовничо стиснув кулаки Петриляк.

Разом із Тимофієм вони стояли неподалік виходу з гімназії, де навчалася Юлька. Кінець грудня ще досить лагідно пощипував легким морозом, але за тих півгодини, що друзяки очікували кінця уроку, вони трохи підмерзли і зараз голосно тупцяли, намагаючись розігріти кінцівки.

— Спочатку поговоримо, — не погодився Тимоха, енергійно розтираючи долоні.

— Та який може бути базар? Одразу в пику, а потім добивати! — кровожерливо скривив губи Вовчик.

— Не кіпішуй. Вийде — розберемось, — заспокоїв товариша Тимоха.

— Блін! Бразе! А як ми його впізнаємо? — зненацька застиг на місці Вовчик.

— Все буде кул. Слава соцмережам. Я собі звідти з десяток фоток на мобілу завантажив. Впізнаємо! — підморгнув другові Тимофій. — І я відкрию тобі таємницю. За ним «беха» приїжджає кожного дня, зі школи хлопчика забирати. Мені Юлька розповідала. Так он вона стоїть за кілька метрів від нас, чекає.

— Фігня виходить! А якщо там водій з пістолетом? Хлопчик ніби мажор? — стурбовано перепитав Петриляк.

— Ми його раніше перехопимо. І тільки поговоримо! — акцентував Вовчикову увагу на способах вирішення проблеми.

— Ага! — погодився Петриляк. — Дзвінок, Тимохо! Зараз натовп повалить. Пішли ближче, — махнув рукою Вовчик. Друзі увійшли на територію, зупинились одразу за воротами.

— Ніби і крута гімназія, а охорони немає, — озирнувся навколо Вовчик.

— Навіть тут економлять, — посміхнувся Тимофій. — Всередині точно кілька міцних дядьків сидять, — припустив.

— Дідько! Тут камер може бути понатикано! — стурбовано шурнув поглядом по фасаду будівлі Петриляк.

— Вовчику! Зараз всі почнуть виходити, і в юрбі на нас ніхто не зверне уваги, — не відриваючи погляду від вхідних дверей, промовив Тимофій.

У цей час з приміщення почали виходити школярі. Спочатку слабенький, потічок людей буквально за хвилину перетворився у бурхливу річку. Тимоха уважно роздивлявся усіх, хто виходив, боячись пропустити потрібну йому людину. Обличчя, до дрібниць вивчене за фотографіями профілю, він запам’ятав досить добре.

— А он і наш клієнт! — махнув головою в сторону компанії з кількох хлопців, які саме зупинились неподалік виходу.

Двоє з них одразу дістали цигарки, запалили, зухвало випустили дим. Один щось голосно, але нерозбірливо, сказав. Компанія дружно заіржала.

— Який з них? — теж роздивлявся Вовчик.

— Один із тих, що курять. Отой білявий, — показав поглядом на досить високого підлітка, без шапки, з модельною зачіскою.

— Ей! — несподівано голосно вигукнув Вовчик, звертаючись до четвірки. — Морозевич! Сюди підійди! — майже наказав він.

Білявий, здається, запрошенню не дуже здивувався. Він перезирнувся зі своїми товаришами, попрямував до Тимохи з Вовчиком.

— Ну?! — втупився поглядом на Вовчика. — Що за тема?

— Ти Юльку Ковальчук знаєш? — спитав у білявого Тимоха. Морозевич повернув голову до нього.

— А! Це ти захисничок чи що? Вона мені щось молола про якогось свого чоловіка! Марить дівчинка! — презирливо скривив губи.

— Слухай сюди! — намагаючись тримати себе в руках, твердо вимовив Тимофій. — Вона моя дружина, і якщо ти її ще раз зачепиш…

— То що? — перервав його Мороз. — Ти заплачеш і побіжиш скаржитись мамочці? — випустив, затягнувшись перед тим цигаркою, хмарку диму. — Дружина! Та вона ще пісьоха малолітня. Продірявлена, правда, не першої свіжості, — повернувся до своїх супроводжуючих, які до цього часу мовчки спостерігали за перемовинами. Вони дружно загиготіли, підтримуючи думку товариша.

Тимоха відчув неймовірну лють. Серце почало стукотіти вдвічі швидше. Очі на мить закрило сивою пеленою. Кулаки стиснулись самі собою.

— Вибачся перед нею, і я все забуду! — спробував притамувати часте дихання.

— Ти, дебіл з окраїни, мені якісь пред’яви виставляєш? — сплюнув під ноги Морозевич, відкидаючи недопалок.

Тимоха вдарив різко. Білявий хоч і очікував якихось дій, але на удар відреагувати не встиг. Він похитнувся, встояв на ногах, мазнув рукою по обличчю, стираючи кров, що струменіла з носа.

— Тобі капець, каліко! — прошипів, кидаючись на Тимоху.

Першим рух помітив Вовчик. Він же встиг підставити Морозевичу підніжку. Зачепившись, той полетів головою вперед у напрямку Тимофія. Той не розгубився, виставив коліно, в яке врізався лобом білявий, звалившись йому під ноги.

— Мочи його! — гукнув один з