Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Що сталося? – підвів брови він.

– Підпалили, дядьку, хутір наш. І не хто інший, як Юрій, братчик мій та обожнювана вами Сусанна.

– Не може бути! – звівся на ноги пан Андрій і якось аж надто гучно стукнув кулаком по столу. – Та чи певно знаєш, що то вони це зло вчинили?

– Знаю, знаю… – зітхнув Олесь. – Давно мені помститися хотіли.

– Та до чого їм ті дитячі забавки? Юрко вже п'ятий рік одружений, служить у самого гетьмана, ростить синів десь аж за горами. Сусанна, поважна вдова, багата наречена, усе женихами перебирає, живе собі в маєтку, наче в бога за пазухою…

Олесь зітхнув тяжко, поклавши голову собі на руки.

– Жодна жива душа про це не знає… окрім коханої дружини моєї Настуні, – поспішно додав він, на що Настуня зробила великі очі. – Коли ми були малими, побилися об заклад, що коли я нарешті оженюся, стану щасливим і чекатиму на спадкоємця, вони позбавлять мене дому, за заповітом відписаного мені батьком.

– Але чому? – плеснув в долоні хрещений.

– Вони завжди мені заздрили, бо я був маминим пестунчиком, як вони казали. Це помста, дядечку, така жорстока помста!

– Овва! Що ж я можу для тебе зробити? Поговорити з Юрком та Сусанною? – тепер Андрій картинно розводив руками, підіймаючи плечі.

– Не допоможе, я говорив… Та й інші говорили. Я маю зібрати військо й відвоювати, що законно належить мені. У нас є спільна спадщина – Чернецький замок. У тому замку вони заховали скарби, підступно вкрадені з мого хутора. Я збираюся забрати вкрадене та відбудувати хутір у пам'ять про матінку, Царство їй Небесне! Батечку, дайте мені вояк ваших?

– Ох… – замислився пан Андрій, розгублено роздивляючись на всі боки, наче качур, готовий кожної миті тікати в саж. – Та хіба я багатьох маю? Степана й Миколу… Ну, Никодимку ще, та й той уже не молодий.

– То, може, маєте трохи грошей позичити? Чи з тих, що на весілля мені обіцяли?

Пан Литовець підвівся, підійшов до Олеся і, поклавши руку йому на плече, співчутливим голосом проказав:

– Синку, ти ж мені як рідний! Хіба ж я щось для тебе не вигадаю? Їж, пий, живи тут зі своєю дружиною, а там побачимо, як горю твоєму зарадити!

Настуня поглянула на Олеся та помітила, як стиснулися на келихові його пальці, та з якою ненавистю він поглянув услід дядьку, коли той відвернувся до челяді.

Із перших кроків, лише переступивши поріг, Рута відчула щось незвичайне в цій сім'ї. Дядько Іван Зодчий порався навколо столу, щось вимальовуючи вугликом на грифельній дошці. Навіть Руту він помітив не відразу. Повільно підняв на неї свої великі очі, туманні від якоїсь далекої думки, яку він не збирався від себе проганяти. Його обличчя прорізали глибокі зморшки; темні півкола й набряклості під очима свідчили про брак сну.

За мить із сусідньої світлиці вийшла жінка. Її погляд був такий самий незібраний, ніби нетутешній. Не з цього світу. Волосся до пліч, кучеряве й розпатлане, густо припорошене сивиною.

– Пані? – утомлено запитала Руту жінка.

– Доброго здоров'я! Боже помагай! – одразу ж стрепенулася Рута, збагнувши, що так і не придумала, чому вона сюди прийшла.

Її гнітили слова отця Никодима, і ноги самі привели її до цієї дивної оселі не менш дивних зодчих. Але відповідь на яке саме питання вона тут шукала?

У сінях почулося шарудіння. Увійшов парубок. Уже не юний, але ще з рідкою, наче в підлітка, давно неголеною борідкою й пухнастими рідкими вусиками, які майже не прикривали його стрімко висунуту вперед верхню губу. І без того похнюплений хлопець від тої губи здавався ще жалюгіднішим. Він мимохідь зиркнув на Руту й тут таки знов опустив очі долі.

– Я хочу звести дім, – почала було Рута, але Іван перебив її.

– За зруби й глинобитні хижки не берусь.

Опішивши, Рута збагнула, що вдягнена була геть бідно. На ній сяк-так сидів поношений мамин одяг, короткуватий для її зросту, поточений міллю та часом. Звісно, вона виглядала навіть не міщанкою, а якоюсь посполитою, чи й зовсім жебрачкою. І попри це, господиня назвала її панею, а зараз от підносила кухоль гарячого калинового відвару.

Рука Рути потягнулася до калити, що висіла в неї на поясі. Звідти на долоню дзвінко висипалися впереміш дукачі, литовські талярі й мідяки.

Тітка повела бровою, ледь здивувавшись, але Іван на жодну мить не відірвався від своєї дошки.

– Хочу зруб, правда твоя. Виросла я в лісах над Десною, люблю теплий дерев'яний дух. Але зруб хочу незвичайний. Щоб стояв він на горі над Дніпром, і щоб вищим був за бані Святої Софії.

Тут Іван підвів голову, і Рута збагнула, що обрала вірний шлях.

– Це має бути справжня дивовижа. Із різнѝми віконницями й сволоками, великими світлицями й височенними стелями… Чи ж до снаги тобі буде такий зробити, майстре?

– Пані, не знаю, хто ти така й звідкіль взялася, але кажу тобі, що дім треба зводити з каменю. Он, горів Поділ, і що лишилося? Все наново будувати. А скільки добра там згоріло! Із каменю треба будувати, а не з лободи! – із якимось ледь вловимим жалем у голосі сказав Іван, знову занурюючись у свої креслення. – Богдане, сину, послухай, чого там пані хоче.

Заїкаючись і невиразно вимовляючи слова, Богдан заговорив:

– Панночка хо-хо-ххоче дім с-собі?

– Панночка хоче шпиталь.

– Ши-ши-ши-шпиталь? Шпиталь у Л-лаврі вже є.

Богдан говорив із нею, не підіймаючи очей. Руки його куйовдилися в згортках сорочки, а голос дрижав.

– Чому мене відправили до підмайстра, я хочу говорити з майстром! – раптом загиндичилася Рута. – От ти, Богдане, що в Києві звів?

– Дім митрополита й храм Святої Варвари. Достатньо переконливо для тебе, пані? – відповіла за Богдана мати, готова вже вчепитися в горлянку зухвалій дівчині, що посміла бодай сумнівами образити талант її сина.

Але Рута в жодному разі не сумнівалася в таланті. Вона знала як то – бути інакшим. І вона вже знала, навіщо була послана старцем саме сюди. Ці люди ніколи б не попросили її допомоги. Вони ніколи б не проклинали її за чари і ніколи б не зводили в ранг святої. Вони були обдарованими, здібними й нещасними. Ці люди, які ніколи не зробляться шляхтичами, але які й ніколи не були плебсом. І їхній син – єдина радість і надія – заслуговував на щастя.

Рута підійшла ближче до столу, удавши, що не почула лементу тітки. На стіл вона поклала справжній золотий, що дістався їй від волинського княжича, якого вона лиш