Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

голосів. Біля призьби сільради по команді «струнко» із трьохлінійкою за плечима стояв суворий Петро Недійда. Хтось пробував його розпитати, що трапилося, але той, не змигнувши оком, мужньо мовчав. Тим часом серед людей пішла поголоска, що Семен Лапшун арештував і замкнув у сараї Русина, Петрущака, Байзя і ще кількох ґаздів, які противились задуманій ним важливій справі.

«Яке ж то діло замислив Лапшун?» — ось що найбільше цікавило і бентежило громаду.

Нарешті із сільради вийшли Другий Фронт і панотець Василій.

«Превелебний уже встигли зранку», — понеслося невдоволено між жіноцтвом. Тим часом сільські урядники, не зважаючи на уїдливі репліки, підійшли до столу. Другий Фронт змахнув рукою — натовп замовк, насторожився.

— Чесна громадо! — почав урочисто вуйко Семен. — Днесь ми зібралися, щоб рішити раз і назавжди, як нам жити далі: йти до світлої будущини чи залишатися у потемках. А тому надаю слово всіма нами уважаємому панотцю Василію.

Панотець підійшов до бочки, вдарив по ній п’ястуком — і глухий стогін пронісся над майданом. Превелебний низько вклонився громаді і здійняв до неба руки:

— Дорогі мої браття і сестри! — почав. — «Хай буде світло», — наказав Господь. І стало світло! І Бог назвав світло «день», а темряву — «ніч». І був вечір, і був ранок: день перший. І Бог твердь учинив і відділив воду, що під твердю, і воду, що над твердю. І сталося так. І назвав Бог твердь небом… І був вечір, і був ранок: день другий. І назвав Господь суходіл землею, а місце, де зібралася вода, назвав морем. І Бог побачив, що це добре… «Нехай земля вродить зелень, траву, що насіння розсіває за родом і подобою її, і дерево родюче, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі». І сталося так…

Натовп, вирячивши очі, слухав із розкритими ротами біблейну історію про сотворіння світу, не відаючи, до чого йдеться.

— І сказав Господь: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями…».

— Пане превелебний, ви щось дуже по-церковно-вченому і довго глаголите, — кинув тихо, знетерпеливившись, Другий Фронт. — Ближче до діла, а не про сотворіння світу. Не видите, нарід заждався.

— Я хочу настроїти душі мирян на святий лад і тоді перейти до справи, — так же тихо вибачився панотець.

— А ви якось коротше, — порадив вуйко Семен.

— Браття і сестри мої! — продовжив превелебний Василій. — Не мені вам розказувати, як Всевишній за шість днів сотворив світ. І скінчив Бог дня сьомого свою працю, яку він чинив, і відпочив у дні сьомім від усієї праці своєї, яку чинив. І насадив Господь Бог рай в Едемі на сході: і там оселив людину, що її він сотворив.

— На мою грішну душу, панотче, кінчайте казки, ближче до діла! — загарячкував Другий Фронт.

— Зараз, зараз, — заспокоїв панотець і повів далі: — Пожалів Господь одинокого чоловіка… Узяв одне з ребер його і закрив це місце плоттю. І перетворив Господь то ребро, що взяв з Адама, у жінку, і привів її до Адама…

— Бігме, — прошипів вуйко Семен, — візьму бочку і зараз вам на голову висаджу!..

— Про гріхопадіння наших прабатьків я пропускаю!.. — невдоволено оголосив панотець і сказав: — І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла й народила Каїна. І сказала: «Набула я чоловіка від Господа. І ще народила брата його, Авеля…». Як видите, дорогі миряни, світ сотворився так, аби людина не існувала в самоті, а тягнулася одна до одної, жила гуртом, помагаючи одна одній, люблячи ближнього.

— Але чому тоді Каїн убив Авеля? — запитав хтось із гурту.

— Ізиді, сатана, яко на місце своє! — кинув нищівним поглядом отець Василій на допитливця. — Бо Каїн був, олуху небесний, таким же безбожником, як ти! — І, трохи заспокоївшись, превелебний продовжив: — Але, дорогі вірники, я вас усіх днесь закликаю жити в гурті, який по-мирському зветься колгосп. Про нього вам і розкаже наш сільський урядник, від народження Семен, а по фамілії Лапшун.

Панотець відійшов від бочки і великодушно показав рукою на Другого Фронта. Проповідь панотця не задовольнила вуйка Семена. Досить сердитим кроком він рушив до бочки-трибуни і, як у нас кажуть, одразу й рішуче взяв бика за роги.

— Многоуважаємі товариші і товаришки! — сказав Другий Фронт. — Радянська влада принесла нам волю, щоби ми йшли до світлої будущини, щоби нігде у нас не було бідних і багатих ґаздів, щоби наші діти не були вічними слугами землі, а вчилися, набиралися мудрості і розуму. Але ми і далі жиємо кожен сам по собі, як кертиці у норах. Ґаздове і далі наживаються, а чесний челядник бідує… Наш сільський уряд порішив із цим кінчати. Справедливості ми можемо добитися тільки в колгоспі. І ми зібралися, аби організувати його днесь — отутки, тепер. Хто за це, прошу проголосувати!

І Другий Фронт підняв руку. За ним — так же радісно, не роздумуючи, проголосував пан превелебний. Відтак піднялось ще кілька несміливих долонь. Вуйко Семен хвацько оглянувся, шукаючи у натовпі подальших прихильників світлої будущини. Проте черешнівці, розгублено перезираючись і невдоволено буркаючи, не вельми спішили дерти руки догори.

— Прошу, прошу, не ганьбіться! — понукував Другий Фронт. — Сміливіше, сміливіше!..

А юрба продовжувала мовчати. Подібне вуйка Семена спершу розчарувало, а далі розгнівало.

— Хто не підніме руку, той зачислиться до зліших ворогів нашої влади і світлої будущини! — крикнув сердито Другий Фронт.

Охоронці вуйка — Петро Недійда, бубнар Василь Гробар, сільський чередар Іван Пішта — миттю виструнчилися, схопились за гвинтівки. І тут натовп прорвало. Над майданом, перекриваючи один одного, спалахнули сотні голосів.

— Хто дав такий указ?

— Доки на нас будуть давити?

— Де Андрій Пастеляк, де наш законний голова? Його хочемо чути!

— Покажіть нам те право, яке вас уповноважує…

— Скидай їх додолу! Женіть до нечистої сили!

Прочувши про силу неправедну, пан превелебний зіщулився над столом, глипаючи перелякано, куди б скоріше чкурнути. Семен теж розгубився, але швидко взяв себе в руки.

— Я слухаю, дуже уважно слухаю! — заволав із-за бочки-трибуни. — Але затямте — кожному крикунові все це запишеться!

— А ти нас не лякай, — раптом почувся негучний голос.

Усі миттю притихли, мовчки обернулися. Під трепетою, збоку майдану, стояв дід Василь — спокійний, урівноважений, з хитро примруженими очима. Він промовив, здавалося, зовсім тихо, але його владний голос враз пригнув до землі весь гарячий і напружений гомін збудженої юрби. Побачивши діда, майже половина чоловіків зняли поштиво крисані, інші дивилися на нього зацікавлено, деякі — насторожено або з неприхованою злістю.