Читати книгу - "Все те незриме світло"

— Де він живе?

— У місті, що називається Евре. Ми там знайдемо чоловіка на ім’я мосьє Жано. У музеї його знають.

— А Евре далеко?

— Пішки дійдемо за два роки.

Вона хапає його за зап’ястя.

— Я дражнюся, Марі. Евре недалеко. Якщо хтось підвезе, то завтра будемо там. От побачиш.

Вона примушує себе помовчати, доки серце робить сто ударів. А тоді питає:

— А зараз?

— А зараз ми спатимемо.

— Без ліжок?

— Ляжемо на траві. Тобі може й сподобатися.

— А в Евре в нас будуть ліжка, Papa?

— Думаю, що так.

— А що як він не захоче нас прийняти?

— Захоче.

— А що як ні?

— Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.

— Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.

— Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.

Вона не сміється.

— А Сен-Мало далеко?

— Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.

— Скільки в нас їжі, Papa?

— Трохи є. Ти досі голодна?

— Ні, я хочу приберегти харчі.

— Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.

Вона лягає. Він підпалює ще одну сигарету. Залишається шість. Кажани шугають крізь хмари мошок, а ті розлітаються й знову збиваються в хмари. «Ми — миші, — думає замкар, — а небо рясніє яструбами».

— Ти дуже хоробра, Марі-Лор.

Дівчинка вже заснула. Сутінки густішають. Докуривши сигарету, він опускає доньчині ноги на землю, накидає на неї пальто і розкриває свого наплічника. Навпомацки він знаходить футляр із інструментами. Крихітні пилочки, гвіздки, стамески, долота, дрібний шмерґелевий папір. Багато з них належали ще його дідові. Із-під підкладки футляра він витягає торбинку на мотузочці, зшиту з грубої тканини. Увесь день він стримувався, щоб її не чіпати. Тепер він відкриває торбинку й висипає її вміст на долоню.

Він тримає в руці камінь завбільшки з волоський горіх. Навіть за такої пізньої години й у такому тьмяному світлі він світиться шляхетним синім кольором. Навдивовижу холодний.

Директор сказав, що зроблять три обманки. Разом зі справжнім діамантом — чотири камені. Один залишиться в музеї. Три відправлять у різних напрямках. Один — на південь, із молодим геологом. Другий — на північ, із начальником охорони. А третій тепер тут, у полі на захід від Версалю, всередині футляра з інструментами, що належить Даніелю Леблану, головному замкареві Національного музею природничої історії.

«Три фальшивих. Один справжній. Буде найкраще, — сказав директор, — якщо ніхто не знатиме, чи в нього діамант, чи фальшивка. І кожен, — додав він із серйозним поглядом, — має поводитися так, наче несе справжній камінь».

Замкар каже собі, що його діамант не справжній. Не може бути, щоб директор віддав простому працівникові камінь вагою сто тридцять три карати й дозволив йому покинути Париж. І все одно він дивиться на нього, не спроможний позбутися думки: «А що як?»

Він оглядає поле. Дерева, небо, сіно. Темрява на дотик, мов оксамит. Уже з’явилось кілька блідих зірок. Марі-Лор розмірено дихає уві сні. Кожен має поводитися так, наче несе справжній камінь. Замкар ховає діамант у торбинку й опускає її в наплічник. Він відчуває його крихітну вагу на своєму серці.

* * *

Кілька годин по тому замкар прокидається й бачить силует літака, що затуляє собою зорі, несучись на схід. Пролітаючи в нього над головою, літак м’яко тріщить. А тоді зникає. За мить стрясається земля.

Край нічного неба, за стіною дерев, розцвітає червоним. У вогненному, мерехтливому світлі він бачить, що літак був не сам, що небо роїться ними, що вони десятками літають туди-сюди, мчать у всіх напрямках, і, на хвилю втративши орієнтацію, йому здається, що він дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма світла впала на клин води, змішаної з кров’ю, і небо стало морем, а літаки — голодною рибою, яка в темряві кидається на свою здобич.

Розділ 2

8 серпня 1944 року

Сен-Мало

Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.

Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл — за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.

По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: «Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.

На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стає майже невагомий, піднятий вогняною спіраллю, а тоді сиплеться на землю дощем уламків.

Будинок номер чотири по рю Воборель

Марі-Лор скручується калачиком під ліжком, затиснувши камінь у лівому кулаці, а будиночок — у правому. Гвіздки в балках скриплять і зітхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на підлогу, на модель міста на столі, на матрац у неї над головою.

— Papa, Papa, Papa, Papa, — повторює Марі-Лор, але її голос наче відділився від тіла, а слова звучать далеким сумним віршем. Їй здається, що весь цей час земля під Сен-Мало трималася купи корінням здоровенного дерева, яке росте в центрі міста, на площі, де вона ніколи не бувала, і тепер це величезне дерево вириває Божа рука, викорчовуючи його разом із шматками граніту й каміння, висмикує товсті закрутки кореня — кореня, що схожий на крону, перевернуту догори дриґом і встромлену в ґрунт — хіба не так його описав би доктор Жефар? Кришаться міські стіни, зникають вулиці, багатоквартирні будинки падають, мов іграшки.

Повільно, з полегшенням світ влягається. Ззовні чується легке побрязкування — напевно, це падають шматки скла. Звук водночас гарний і дивний, наче це з неба сиплються самоцвіти.

Хай де її двоюрідний дід, чи зміг він вижити?

Чи хтось зміг?

А вона змогла?

Будинок