Читати книгу - "Американська пастораль"

Але вважаю, що їй не гірше, ніж у ті часи, коли я був хлопчиськом. Твій батько, я так розумію, помер?

— Так. А твій?

— О, мій не міг дочекатися смерті. Він надто близько брав до серця всі свої невдачі, і вони його з’їли.

І все ж я не міг ані згадати Айра, ані зв’язати з чимось його розповідь, і взагалі, того дня, натикаючись на спогади про минуле, я бачив, що багато з-поміж них напрочуд важко відновити, так ніби їх і не було, байдуже, скільки Айр Познерів стояло б переді мною, переконуючи в протилежному. Таке враження, ніби Айра ласував у нас фруктами та слухав батькові поради тоді, коли мене ще й на світі не було. Все пов’язане з ним було геть-чисто видерте з моєї пам’яті та змите плином забуття, і причина — моя цілковита байдужість до цього. Але те, що було втрачене мною, вкоренилося в Айрі, змінивши все його життя.

Достатньо було просто глянути на мене і на Айру, аби зрозуміти, чому всі ми так твердо переконані, що помиляється хто завгодно, але тільки не ми. А позаяк ми забуваємо і те, що важить мало, й те, що важить забагато, позаяк і збережене, і забуте сплітаються у візерунок, заплутаний, як лабіринт, неповторний, як відбитки пальців, то чим не дивина, що фрагменти реальності, збережені кимось одним як справжні факти біографії, сприймаються як цілеспрямована міфотворчість кимось іншим, хто тисячі разів обідав з ним за одним кухонним столом. Та не для того люди платять по півсотні доларів для участі в зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, щоб вийти на естраду і сказати, що все було не так, як це запам’яталось комусь іншому; бо що примушує нас брати участь у цій зустрічі, в чому вершинне задоволення, пережите тобою в цей день? У тому, що твого імені ще немає у рубриці «Світла пам’ять».

— Давно помер твій батько? — поцікавився Айра.

— У шістдесят дев’ятому, — відповів я. — Двадцять шість років тому. Давно.

— Для кого — для нього? Не думаю, — сказав Айра. — Для мертвих це крапля в морі.

І в ту ж мить я почув, як Менді Ґурлік питає когось за моєю спиною:

— Ти на кого дрочив?

— На Лоррейн, — відповів його співрозмовник.

— А, ну це так. На неї всі дрочили. І я. А ще на кого? — запитав Менді.

— На Діану.

— Добре. Діана. В яблучко. Хто ще?

— Сельма.

— Сельма? Ніколи б не подумав, — сказав Менді. — Якщо чесно, здивований. От ні, чого ніколи не хотілося, так це трахнути Сельму. Вона ж низенька. Мені завжди подобалися довгі та гнучкі. Дивився, як вони після уроків займаються гімнастикою на спортмайданчику, а там ішов собі додому та дрочив. Пресована пудра. Пресована пудра шоколадного кольору. В них на ногах. Я від неї дурів. А ти нічого не помітив? Загалом пацани виглядають не так уже й зле, багато хто ще нічогенькі, а от, знаєш, дівчата… ні, сорок п’ята річниця з дня випуску — не краще місце, куди йдуть повитріщатись на чужі задки.

— Що є, то є, — відповів другий співрозмовник м’яким голосом. Схоже, що, на відміну від Менді, йому не дуже дошкуляла ностальгія. — Час був не дуже лагідний до жінок.

— А знаєш, кого вже нема? Берта й Утті, — повідомив Менді. — Рак простати. Дав метастази. У хребет. Зжер. Зжер обох. Дякувати Богу, я здаю аналізи. А ти здаєш?

— Які аналізи? — запитав співрозмовник.

— Чорт забирай, ти не здаєш аналізів? Конику, прикинь, — сказав Менді, відтягуючи мене від Айри, — Майзнер не здає аналізів.

Нинішній Майзнер був викапаний містер Майзнер — Ейб Майзнер, невисокий, кремезний чоловік з похилими плечима та непропорційно великою головою, власник хімчистки Майзнера — «Ідеальне чищення за 5 годин» — на Ченселлор-авеню, що між взуттєвою майстернею, де завжди гриміло італійське радіо, поки ви сиділи на стільці за дверима й чекали, поки Ральф підіб’є вам підбори, і салоном краси «Роліна», звідки мама якось принесла номер «Сріблистого екрану» зі статтею, що вразила мене до глибини душі. Та стаття називалася «Джордж Рафт — самотній чоловік». Місіс Майзнер, така сама куца, жилава й приземкувата, як і її чоловік, працювала з ним, приймала замовлення, і якось вони з моєю мамою разом продавали військові облігації у кіоску, просто на Ченселлор-авеню. Ми з їхнім сином Аланом пройшли ніздря в ніздрю всю школу, почавши з садочка, а потім одночасно перестрибували через одні й ті самі класи початківки. Коли школі була потрібна п’єса до якого-небудь свята, учителі садили нас із Аланом в якомусь класі й ставили завдання: написати щось до цієї нагоди. І ми були як знамениті драматурги Джордж С. Кауфман і Мосс Гарт. Упродовж двох сезонів одразу після війни хімчистка містера Майзнера за дивним збігом обставин отримала замовлення на обслуговування «Ньюаркських ведмедів» — молодіжної команди «Янкі», що виступала в лізі ААА, й одної літньої днини — для мене то була знаменна дата — Алан включив мене в число помічників, чиїм обов’язком було відвозити почищену форму на Вілсон-авеню з трьома автобусними пересадками, потрібними для того, щоб дістатися резиденції клубу на «Рупперт-стадіум».

— Боже, Алане, — сказав я, — ти викапаний батько!

— Ну, а на кого я ще маю бути схожим! — відповів Алан, стискаючи моє лице в долонях і чоломкаючи.

— Алане, — сказав Менді, — розкажи Конику, що казав своїй дружині Шріммер. У Шріммера нова дружина, Конику. Шість футів зросту. Три роки тому він пішов до психотерапевта. Той питає його: «Що спаде вам на думку, якщо я попрошу вас уявити тіло вашої дружини?» А Шрім йому каже: «Мабуть, що треба перетяти собі горлянку». Туди-сюди, він розлучився і побрався із секретаркою-шиксою. Шість футів. Тридцять п’ять років. Ноги — до стелі. Алане, ану, розкажи Конику, що відмочила та дишля.

— Значить, вона сказала Шріму… — почав Алан, поки ми, радісно сміючись, плескали один одного по плечах і стискали кволенькі біцепси, — вона сказала: «Чому всі вони Мутті, Утті, Дутті й Тутті? Якщо він Чарльз, то до чого вже Тутті?» А Шрім їй каже: «Краще б я тебе не брав. І знав же, що краще не брати. Я цього не поясню. І ніхто не пояснить. Є речі непояснимі. І це