Читати книгу - "Справа Сивого"

Марусин палець вказував на вирізку з журналу, що прикрашала прилавок ятки. Клим подивився і знизав плечима:

— Ти що, картин не бачила?

— Бачила, звісно. Але це «Запорожці» Рєпіна.

— Ну то й що?

— А те, що писаря на цій картині Рєпін малював з мого директора.

— Не може бути! — здивувався Клим.

— Мені колеги сказали. Одразу, як прийшла. Писар на картині — це і є Яворницький. Дмитро Іванович.

— Якове Павловичу, дозволь тобі відрекомендувати нашого шановного гостя, — Яворницький дещо театральним жестом показав на свого супутника, кучерявого чоловіка з борідкою клинцем, — Ілля Юхимович Рєпін, художник із Петербурга...

— Дмитре Івановичу, припини! — перервав його той. — Чугуївська сотня Харківського полку, козак Ілько Ріпин, — і він засміявся, задоволений своїм жартом.

Яків Новицький підняв брови:

— Бачу, Дмитро Іванович уже встиг заразити вас козацьким духом.

— Це ще хто кого заразив, — заперечив Яворницький. — Шановний Ілля Юхимович пише картину із життя запорожців. Уже вісім років. Я ще на другому курсі був і тільки підбирався до першої роботи про запорізький Кіш, а він уже малював.

— Ну то виходить, ми одночасно починали. Й обидва загрузли у тих запорожцях аж по шию, — Рєпін красномовно провів долонею під підборіддям, демонструючи рівень, до якого загруз.

Як і всі художники, він цінував виразність жестів і підкріплював у такий спосіб свої слова.

— Мав честь, — кивнув Новицький, — мав честь бачити у «Півночі» вашого «Хохла».

— Хохла?! — обурився художник. — Я передав головному редактору, що якщо він хоче і далі друкувати мої роботи у своєму журналі, то хай не змінює мої назви і тим більше не ображає мою національну гідність. От клянуся Богом, що геть забороню себе друкувати, якщо він ослухається, — Рєпін рішуче рубанув долонею повітря.

Вони стояли на дерев’яному хіднику обіч запилюженого путівця, що правив за вулицю у Катеринославі. Рідкісні перехожі з цікавістю озиралися на гучну компанію.

— Оце справжній козак! — оцінив категоричність приятеля Яворницький. З його вуст це означало найвищий ступінь похвали.

— А затягнув мене до Катеринослава Дмитро Іванович. Він сказав, що у вас вулицями такі персонажі ходять, що самі на полотно просяться.

— По-різному буває, — ухилився від прямої відповіді Новицький. — Я не великий експерт у цій галузі.

— Та кинь ти! «Не великий експерт», — Яворницький перекривив інтонацію приятеля. — Вже точно більший за нас, які в петербурзьких болотах застрягли по шию. Знав би ти, як там смердить, коли вітер не з моря.

Рєпін картинно затиснув носа двома пальцями і гугняво прорік:

— Але навіть там можна знайти справжніх козаків, — переконавшись, що співрозмовники оцінили цей жест, він відпустив пальці. — Я кілька таких персонажів замалював, просто диво! У Дмитра Івановича на суботках усі нащадки козаків збираються — вибирай, якого хочеш.

— А де у Катеринославі зараз українці збираються? — запитав Яворницький приятеля і тут-таки обернувся до художника: — Після Емського указу нащадкам козаків у Петербурзі стало збиратися легше, ніж у Катеринославі.

Той кивнув, а Новицький раптом пожвавішав:

— Є таке місце. Якраз іду туди. Як не гребуєте прогулятися пішки — ласкаво прошу до компанії. Тут недалеко.

— А чому би нам і не піти? Як ви, Ільку Юхимовичу?

— Із величезним задоволенням.

І трійка приятелів рушила хідником.

— Книгарня Єгорової на Проспекті, — пояснював на ходу Новицький. — Сьогодні запросили місцеве товариство на зібрання з приводу важливої, як твердять, події. Щоправда, не знаю точно, якої саме, але господарі ще жодного разу публіку не розчарували.

— А козаки будуть? — уточнив художник.

— Будуть, — запевнив приятеля Яворницький. — Уже точно не менше, ніж у Петербурзі.

Не припиняючи жвавої розмови, чоловіки повернули і рушили вздовж широчезного Катерининського проспекту, що уособлював центр міста.

— Що чутно у столиці? — ввічливо поцікавився Яків Павлович.

— А, не кажіть! — махнув рукою Рєпін. — Столичний світ знову з’їхав з глузду після перевидання записок Радда-Бая. Просто схибилися на спіритизмі та буддизмі.

Його супутники з усмішками перезирнулися.

— Тоді ми з вами можемо після зібрання відвідати будинок, де народився шановний Радда Бай, — запропонував Новицький.

— В Індії? — не зрозумів Рєпін і аж зупинився.

— У Катеринославі, — обійняв його за плече Яворницький.

А Новицький прогнав з обличчя усмішку, щоб бува не образити гостя:

— Річ у тім, що Радда Бай родом звідси. Бо за цим гучним іменем ховається Олена Блаватська[55]. Чули, може?

— Треба ж! — Рєпін розвів руками. — Ніколи не думав, що у вас не тільки козаки, але й індуси родяться!

— І ми, Химко, люди! — звів значуще пальця вгору Яворницький і підморгнув. — І ми маємо чим столицю подивувати!

Архітектори міста спланували Катерининський проспект із розмахом, який геть не відповідав скромним реаліям заштатного губернського міста. Городяни довгий час не могли зрозуміти задуму будівничих, по-хутірському перегукувалися через проспект і випасали на середині свою худобу. Врешті у міській управі зрозуміли, що кози не додають авторитету губернському місту, і, проклавши посередині цілком звичайну за шириною дорогу, узбіччя засадили деревами й кущами. Так виникли бульвари, якими залюбки прогулювалися влітку жителі, ховаючись під кронами кленів від пекучого степового сонця. Тепер же, після запуску Амурського мосту, коли вздовж залізниці на Юзівку, неначе гриби, почали рости ливарні, приманюючи до себе на роботу не тільки селян з околиць, але й освічену публіку — майстрів, інженерів, так само, як і різного роду купців, вітчизняних і закордонних, — рух на проспекті пожвавішав. Стіни кам’яниць, що немовби нізвідки виросли обабіч, запістрявіли вивісками банків, салонів, ресторанів і крамниць різних мастей.

Напис «Книгарня С. В. Єгорової на Проспекті» прикрашав фасад великого двоповерхового будинку, проте насправді книгарня містилася лише у двох кімнатах, які ділила з бібліотекою. Господар зустрічав гостей на порозі, і його було одразу відрекомендовано столичній знаменитості.

— Олександр Єгоров, батько-засновник нашого степового Парнасу.

Художник кинув поглядом на вивіску:

— А я гадав, господиня — жінка.

— Жінка, — Єгоров засміявся. — У нас в Україні жінка — господиня всього і скрізь. Дружина моя Софія Василівна — вчителька, і цим, так би мовити, підвищує культурний статус закладу, бо я є лише скромним нотаріусом, самі розумієте.

— Олександр Іванович взагалі людина скромна. Відкрию вам таємницю, що навіть газета