Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Поліцейський із 202-го батальйону так згадував виступ німця, командира його чоти: «Коротка промова лейтенанта одразу припала нам до серця. Він каже: «Не стріляйте в невинних людей, але ж бачите, що на селі кожен українець — бандит, чи жінка, чи дитина»». Усвідомлення злочинів, скоєних українськими націоналістами, та німецькі заохочення зумовлювали, що поліцаї часто брали участь у пацифікаціях. Покличмося знову на повідомлення про дії 202-го батальйону:

Село Підлужне оточене і спалене, населення перестріляли. Злазне — спалили до одної халупи. [...] Ми нападали з лісу зненацька на села і робили ґрунтовні чистки. [...] У кожному селі ми палимо насамперед млини і церкви, отож невдовзі у радіусі кільканадцяти кілометрів ніде немає млина, ані церкви, ані попа, так само нищимо пагорки-пам’ятники[76].

Слід зазначити, однак, що хоча годі заперечити участь польської поліції в злочинах проти української людності, однак у багатьох публікаціях її дії представлені непропорційно до реального значення. Справді, в цьому регіоні вона коїла воєнні злочини, але не так часто, як стверджують українські автори, котрі нерідко пишуть про «польсько-німецьку окупацію Волині», так наче поляки та німці на цьому терені були рівноправними союзниками. Скажімо, польській поліції неслушно приписують пацифікацію села Ремель, де в березні 1943 року німці вбили кількасот українців. З іншого боку, в пацифікації Малина, в результаті якої загинули понад шістсот осіб, переважно чехів, польська поліція або взагалі не брала участь, або її участь була мінімальною. Натомість, поліцаї могли брати участь у пацифікації Дермані, під час якої 30 травня 1943 року спалили вісімдесят будівель, а сімдесят українців убили.

Слід також зазначити, що польська поліція з’явилася на Волині після початку мордування поляків, і тому так охоче вона вдавалася до насильства щодо українців. Тому не можна погодитися із твердженням, наче власне польська присутність у німецькій допоміжній поліції спровокувала УПА на початок убивств. Адже все свідчить про те, що послідовність подій була зворотною. Підтвердженням тому не лише польські звіти й документи, а й радянські рапорти. В одному з них, від 28 травня 1943 року, читаємо:

[...] націоналісти чинять масовий терор супроти польського населення і сіл, причому слід відзначити, що націоналісти не розстрілюють поляків, а ріжуть їх ножами і рубають сокирами, незалежно від віку й статі. [...] Останнім часом поляки спільно з німцями стали чинити збройний опір націоналістам[77].

Раптові напади, які здійснювали партизани, та обмеженість власних сил змушували німців покидати усе нові місцевості, в тому числі Деражне, Колки, Володимирець... До літа 1943 року українські партизани взяли під свій контроль частину території Волині та Полісся. Німці «замурувалися» в містах і опорних пунктах, пересуваючись тереном лише великими групами. Деякі місцевості опинилися у стані облоги. Ховаючись у гарнізонах, німці чинили раптові випади з метою стягнення контингентів і проведення різних карних операцій. Проти партизанів вони спрямовували навіть авіацію, яка бомбардувала віддалені села.

Згідно з планом, прийнятим на III конференції, головні удари бандерівських партизанів мали скеровуватися проти німців, а операції проти поляків і радянських партизан розглядалися як другорядні завдання. Проте, хутко з’ясувалося, що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом. А це, цілком очевидно, спонукало направити більшу частину сил проти слабших супротивників. Оцінюючи втілення рішень III конференції ОУН-Б, Михайло Степаняк заявив на допиті:

[...] пізніше [...] політика ОУН в питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції та пішла в напрямку, який на практиці застосовував на Волині командир УПА «Клим Савур» — тобто, боротьба проти червоних (радянських) партизанів і поляків[78].

Іншими словами, будучи неспроможним досягти чогось більшого в операціях проти німців, бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній. Убивства цивільних осіб спершу виправдовували гаданою співпрацею поляків із ґестапо і радянськими партизанами. А саму операцію усунення поляків бандерівці найменували «антипольською акцією». Цей термін фігурував у звітах і був еквівалентом кодової назви.

Антипольська акція на Волині — початок

(березень-червень 1943 року)

До 1939 року поляки на Волині складали близько 16% населення. Якщо вірити підсумкам загального перепису 1931 року, в цьому регіоні мешкали 346 тисяч поляків і 1418 тисяч українців. Враховуючи, що в 1939–1941 роках радянські репресії завдали польській громаді чималої шкоди, складно стверджувати, наче вона являла собою значну загрозу для українських самостійницьких прагнень. Тому на Волині не очікували серйозних антипольських виступів. Ще на межі 1942 і 1943 років польське підпілля позитивно оцінювало становище в цьому регіоні. Звіти, які надсилали до Лондона, радше були обнадійливими. В одному з них читаємо: «Настрої мас такі, що будь-які спроби екстремістських націоналістичних організацій, скажімо, ОУН, підняти їх на якесь безнадійне повстання, — не набудуть, як можна сподіватися, значних розмірів»[79]. Щоправда, перші вбивства поляків траплялися вже в 1942 році, проте вони не мали масового характеру, й отже, не викликали занепокоєння широкої громадськості.

На початку 1943 року виразно зросла кількість убивств окремих осіб і сімей. Зі значною мірою ймовірності їх можна розглядати як прояв підготовки бандерівців до антипольської акції. Наприклад, 31 грудня 1942 року в Ситниці вбито власника млина, пана Сибільського з родиною (чотири жертви), а 16 січня 1943 року в селі Садові убито лісника та двох гайових. Обидва вбивства вчинили українці. Справжнім «полігоном» антипольської акції стало село Паросля. Убивство в цій місцевості переконало керівництво ОУН-Б, що підпорядковані йому підрозділи здатні на ліквідацію значних груп населення. Натомість реакція поляків продемонструвала бандерівцям, що шанси на виїзд поляків «тільки» під тиском погроз незначні. Коли в лютому 1943 року боївка ОУН напала на колонію Мар’янівка Костопільського повіту, тамтешня самооборона, маючи у своєму розпорядженні кілька гвинтівок, вчинила опір і відігнала здивованих зловмисників. У сутичці загинули троє поляків.

Спочатку поляків убивали переважно в Сарненському та Костопільському повітах, себто на терені, підпорядкованому Іванові Литвинчуку «Дубовому». У березні 1943 року хвиля вбивств поширилася на значно більший регіон, що було пов’язано з дезертирством української поліції. Поліцаї, покидаючи дільниці, убивали окремих поляків, часто разом із сім’ями. Ця операція створювала враження виконання розпоряджень крайової наради військових референтів ОУН-Б. У Дедеркалах Великих Кременецького повіту 18 березня 1943 року було вбито агронома та ще трьох поляків. Перша група нападників, прийшовши до будинку агронома й чекаючи на підмогу, грала з поляками в карти. І лише після прибуття решти упівців жертв розстріляли на лузі за селом. Дружину агронома не зачепили.