Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

ні очей, переповнених сльозами. Холодно, по-військовому відчеканив:

– Запам’ятайте, Маріє Костянтинівно, щоб надалі між нами не було непорозумінь: справа у мене перш за все, а родина на другому плані!

Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Виплакалася, пробачила, бо вже була прив’язана до нього міцніше, ніж вінчаним шлюбом, уже знала, що жити без нього несила, що злилася з цим чоловіком навіки, з незнаним чоловіком, який поступово виявляє свій норов, свій характер, може бути солодким, як цукор, може бути брутальним та огидним. Але однаковісінько, для неї він той велетень, що затулив од неї сонце, сам став для неї сонцем!

Так, справа для Миколи Карповича понад усе. Тріумфально пройшли гастролі в Петербурзі, українці полонили всі верстви населення, у касі бійки за квитками – вулиця Мойка, що вела до театральної каси, так бувала запруджена людьми всіх рангів, що проїзд на ній зупинявся. Під час вистави глядачі стояли в проходах, але всі сиділи тихо, як мерці, кожен шепіт, кожне дихання акторів було чути в найдальшому кутку зали. Дехто – від нижніх чинів і до сенаторів – терміново згадали, що вони вихідці з України, теж «малороси», приходили до акторів брататися. Модники та модниці вдяглися у вишиванки! Нечувано, вперше в історії театрального життя в Російській імперії українське слово зазвучало в столиці, збурило загал. І нарешті – величезна честь! – трупу Кропивницького запрошують грати для царя. Цар аплодує, цар задоволений, особливо українським водевілем, після закінчення вистави запрошує до себе в ложу, його імператорська величність бажають поспілкуватися з цими талановитими малоросами.

І відбувається для Марії найприкріше.

Градоначальник, генерал Грессер прибіг за лаштунки та наказав:

– Господа актори й актриси, до государя!

– Але ми маємо спочатку переодягнутися, зняти грим, – заперечила Заньковецька, решта її підтримала.

– Всі, як є, так і йдіть! Прошу! – скомандував генерал. – Государ чекає на вас.

Упрілі, по обличчях стікав піт після запального танцю, яким закінчився водевіль, актори пішли представлятися його величності… Вони йшли через залу, глядачі усміхнено вітали своїх кумирів, а позаду йшов, наче конвоїр, грізний генерал Грессер і давав настанову:

– Прошу господ артистів тільки давати відповіді на питання государя… Ствердно відповідайте!

Таке ставлення прикро вразило Марію Костянтинівну, вона вирішила взагалі не розмовляти з царем.

Олександр ІІІ приязно усміхнувся акторам, подякував за гру, за велику насолоду від малоросійського мистецтва, а потім звернувся до Заньковецької:

– Де ви грали раніше?

Марія мовчала, дивлячись у вічі царю. За неї відгукнувся Садовський:

– На півдні, ваша величносте, – він став її голосом!

– Чи не важко вам, шановна, одночасно і співати, і грати? Знову пауза, і знову пролунав енергійний чоловічій голос:

– Звичка, ваша імператорська величносте.

Марію вразило, як Микола, людина, яка не любила «Кацапію», а по-іншому він не називав Росію, могла тепер так принижуватися! Ще їй потому дорікав:

– Маню, ти язика проковтнула? Велику цяцю побачила? Ти чого мовчала, кицюню? Мене цей успіх надихає, тепер Дрентельн скасує свою дурну заборону, знову гастролюватимемо і в Києві, і в Полтаві!

У Миколи знову була справа на першому місці, і через це можна було принизитися, забувши людську гідність…

Надія не справдилася, не допоміг навіть великий князь Михайло Миколайович, під началом якого служив брат Євтихій і який дуже прихильно ставився до української трупи.

– Як, у присутності його імператорської величності грати можна, а у Києві – ні? Зістарився Дрентельн, – дивувався великий князь.

Невдовзі до Петербурга приїхав і сам Дрентельн, і до нього пішов на перемови Кропивницький, бо гарячий і нестриманий Садовський міг тільки зіпсувати справу.

Чекали на Кропивницького в ресторації, хвилювалися більше, ніж перед прем’єрою. Нарешті повернувся Марко Лукич, розгублений, зі сльозами на очах, почав розповідати:

– Прийняв одразу, і хвилини не чекав. Сказав старий лис, що дуже радий мене бачити. Я йому: «Ваша ясновельможносте, Петербург – не Київ, проте…» Не дав слова сказати, перебив: «Дуже радію вашим успіхам, тут і залишайтеся, а до Києва вам їздити не слід. І слухати нічого не хочу! Ви ще на півдорозі від Києва, а студенти вже виряджаються в смушкові шапки, напинають вишиванки, вбираються в широченні шаровари і галасують: “Ми!..їде наш батько!” – це неприпустимо, я цього не можу дозволити!» Я знов до нього: «Але, ваша ясновельможносте…» А він швиденько розвернувся й пішов. Ось такого дозволу я добився, – сумно закінчив Кропивницький.

Марію оточували захоплені її талантом люди, казали, що Заньковецька може залити сльозами глядацький зал, ходили на вистави «поплакати» тими святими сльозами, що не знищують, а звільняють і очищають душі. На сцені їй не треба було грати, бо лицедійство – справжнє лицедійство – це втілення на сцені чужої душі, що проростає в тобі, починаючи з репетицій. І тобі вже нема чого перейматися своїми жестами, мімікою, голосом – на цей час, поки йде вистава, ти інша людина, до кінця, до останньої репліки. Власне нещасливе життя додає правдивих фарб вигаданим героїням, опромінює таким шквалом почуттів, що іноді мусять перервати виставу і надавати ніжним глядачкам медичну допомогу. І їй, знесиленій, треба безліч разів виходити кланятись, високоповажна публіка шанує некороновану королеву театру! А Марія ніяк не могла налагодити особисте життя. Олексій Антонович спочатку й слухати не бажав про розлучення, потім запросив надто дорогу ціну. І не допомогло ні клопотання брата, ні інших поважних друзів-прихильників її таланту. Хлистов прислав лист Миколі Карповичу, яким розбив усі прагнення з’єднатися з коханою людиною вщент. Олексій писав: «Зв’язок ваш із моєю дружиною є факт, але цього недостатньо для офіційного розлучення. Чи визнаєте ви звинувачення мною дружини у незаконному зв’язку з вами? Прошу дати ствердну відповідь. Надіюсь, ви вчините як чесна людина і як колишній друг…»

Марія не дочитала листа, знепритомніла. Коли прийшла до тями, побачила коло ліжка Миколу:

– Кицюню, що сталося? Що могло тебе так знервувати в цьому злощасному листі? Треба радіти, нарешті пан Хлистов дав згоду на розлучення?

– Дав згоду, але якою ціною! Невже ти не розумієш, що через його егоїзм ми не зможемо з тобою обвінчатися? Якби ж він мене навіть не кохав, як постійно стверджує всім, а хоча б поважав, то взяв би провину за розлучення на себе!

– Яка нам з тобою різниця? Ти – моя дружина, ми живемо разом, працюємо разом. Ти станеш вільною, і ми обвінчаємось.

– Ми не зможемо обвінчатися… ніколи, адвокат мені пояснив: якщо розлучення з провини жінки, то вона має право вінчатися тільки після семи років монастирського спокутування гріхів! Провести сім років без тебе, без театру? Ти розумієш, що для