Читати книгу - "Дикі володарі"

усіх буде хтось із рідних. Крім Чистоплюя й Свина.

— Ну, блін!.. — вилаявся Зірвиголова. — Вважай, пустий номер. Вважай, нічого не вийде. Ех!..

— Зачекай, — сказав Поль. — Чому це одразу «не вийде»? Поговори з Свином.

— Але він же тріпло, — протяг Філ.

— Ні, справді, можна спробувати, — блиснув очами Зірвиголова.

— Але навіть якщо він погодиться, усіх же до його родичів не запишеш.

Ми переглянулися.

— Видасть.

— Ні, не видасть — просто відмовиться.

Чистоплюй — той іще фрукт! Неправильний він якийсь, це ми із самого початку зрозуміли, як тільки він до інтернату потрапив. Псих — не псих, дурень — не дурень, а… щось у ньому було не те. Тримався він завжди відокремлено від хлопців. Сам першим ні з ким не заговорював. В інших списувати ніколи не просив, а сам — будь ласка — давав кожному. Але як! Наче принц-наступник — поблажливо. У нього вже майже ніхто й не просив: ну його!

І батьки до нього ніколи не приїжджали. Нас ще на початку Мимра викликала усіх (крім нього) і сказала, мовляв, у Чистоплюя така ситуація, що мама з татом за кордоном працюють, тому не дивуйтеся й не дражніть його цим. Дуже потрібно! Та й фіг його подражниш, до речі, він же Чистоплюй. Кабан уже б давно битися поліз… Хоча Чистоплюй теж бився — та не як Свин. Андре наш — той, якщо що, психує відразу й — у кулаки, але в очах заздалегідь сльози стоять і взагалі. А Чистоплюй не плакав жодного разу. Просто лице в нього ставало схоже на маску яку-небудь, і він сунув на вас — і бив точно, знав, гад, куди бити. Один-два удари — й усе. І йшов. Ніколи не потішався, не дражнився. Просто бив і йшов. Але й не калічив ніколи, хоча точно міг би, отут ми не сумнівалися…І де тільки він так навчився битися?

А ще він читав книжки, часто й різні, не комікси й не програмну літературу, а всяких там «серйозних авторів». І, якщо чесно, отут я його розумів. Я теж читати люблю, хоча — більше казки, справжні казки, у які віриш. Тільки чомусь так виходить, що ці найчастіше зустрічаються із сумними кінцями. Якщо з’являється в них чудесна тварина або добрий чарівник, то зрештою він іде назад у свою країну, а тварина — у свої чарівні ліси. Не знаю, чому мені подобаються саме такі казки, адже після них на душі спершу стає сумно… а потім… не знаю.

Зате знаю, чому наша витівка з людиками із самого початку здавалася мені майже нездійсненною. Ну, ви й самі здогадалися, напевно. Надто вже все було схоже на казку, на справжню казку, в яку віриш. І виходить, кінець у неї, за казковими законами, мав бути сумним.

— Давайте, — сказав я, — я поговорю із Чистоплюєм.

Нікому не хотілося брати це на себе, тож вони погодилися.

Чистоплюй сидів, як завжди, в бібліотеці. Гортав якийсь товстелезний енциклопедичний томище, причому вже навтикав у нього купу закладок і явно збирався продовжувати в тім же дусі.

— Привіт, — привітався я.

Він підняв голову від книги й, здається, здивувався. Кивнув мені.

— Ти не зайнятий?

Він вказав на том:

— Як бачиш.

І розумій, як тобі заманеться. Хоча що тут розуміти…

Ну гаразд, я подумав, що, може, від цього залежить життя Ронуальдо з Маринієм, — і вирішив не відступати! І нахабно сів поруч.

— Тут така справа…

— Якщо ти про домашнє завдання, то я ще не закінчив. Десь ближче до вечора.

Ну, тут він мене, знаєте, просто дістав! Я згадав чомусь пані Джессіку, нерухому, у кріслі.

— Слухай, ти розумний, так? Знаєш же, напевно, що дехто з нас раніше ходив у долину.

— Природно, знаю. Через вас же тут позавчора гамір улаштували, якщо пам’ятаєш.

— Ну отож, — я вирішив, що не дам йому заплутати мене, — тоді ти знаєш, хто там живе.

Чистоплюй кивнув.

— І знаєш, що з ними можуть зробити, так?

— Здогадуюся.

— Отож, їм можна допомогти!

— Машинам? Ти хочеш допомогти машинам?

— Вони не машини! Вони, щоб ти знав, людяніші за деяких людей! За тебе, наприклад, — точно!

Я відразу пошкодував, що сказав це. Але він зненацька блиснув очами:

— Ти так вважаєш?

Відступати було пізно. Та й узагалі!..

— Так, вважаю!

— Вони — «людяніші»? А ти коли-небудь у комп’ютерні іграшки грався? Там деякі персонажі теж поводяться цілком жваво. Але вони — лише програми, не більш того.

— Ті — так. Але людики — це зовсім інше. Словами описати складно, треба самому побачити.

— Навіщо? — запитав він раптом, втупившись у мене через свої товсті круглі стекла. — Навіщо тобі це потрібно?

Я не відвів погляд («нехай і не сподівається!») — відповів Чистоплюю щиро:

— Вони мої друзі. І водночас ніби бабусі з дідусями. Моя родина. Уявляєш, якби твого дідуся чи твою бабусю…

— Уявляю, — обірвав він мене. — Так що саме ти хочеш?

Я розповів, хоча вже вирішив, що нічого не вийде. Чистоплюй дивився на мене з відстороненою увагою, начебто спостерігав за потішним жуком і думав при цьому про щось своє, ніяк не пов’язане з моєю розповіддю.

— Отже, я мушу видати людиків за своїх родичів, — підсумував Чистоплюй. — Смішно. Смішно… А чому — я?

— Більше нікому, — я змовчав був про це, але тепер довелося зізнатися.

— А-а… — протягнув він. Здається, його моя відповідь розчарувала.

Я підвівся. «Ні, ну скільки можна терпіти цього вельможу!»

— Коли? — запитав Чистоплюй.

— Що — «коли»?!

— Коли я побачу своїх «родичів»?

Я так і не вирішив, ударити його чи засміятися.

«Чистоплюїще!..»

6. День батьків із самого ранку почався не за планом. Зазвичай батьки приїжджали до 12-тої, вдень, коли ми, поснідавши й святково одягнувшись, закінчували останні приготування і відправлялися до входу їх зустрічати.

Але через те що цього разу День співпав з подіями у долині, батьки приїхали набагато раніше (перші — аж о дев’ятій ранку!). Такого не очікувала навіть завбачлива пані Мимра — так що переполох був іще той.

І нам це було тільки на руку, як задоволено повідомив Мариній Леррок по ґудзику. Вони в той момент (близько одинадцятої) перебували в тунелі. До речі, «вони» — це тільки Мариній, добродії Лофтінг і Коннор і пані Арахна, тому що ми більше нікого не могли видати за своїх дідусів-бабусь.

Чекайте, сказав Мариній, чекайте, ми от-от вийдемо.

Ми чекали, але постійно бути напоготові складно. Наприклад, мій тато приїхав у десять, ми ледь встигли поснідати (нас посадили за столи разом з батьками, що приїхали