Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

ноги до крамниці на розі. Вигнати крикливого гостя не вдалося, тільки сили втратив. Назустріч – донька двірнички, у руці пакет із хлібом, їй років десять, імені її ніколи не чув, лише бачив її з мамою зі свого вікна.

– Ти не знаєш, – зупинив він її, – тут ніхто папугу не губив? Може, хтось шукав. Нахабне таке…

– Ні, – каже дівчинка.

– А чим годують папужок?

– Дивлячись яких. Він який?

– Балакучий такий, кількома мовами говорить.

– Хвилястий?.. Амазон? Какаду? Жако?..

– Е-е-е… Як горобчик. Лише крила довші. Голова жовта, живіт зелений. І погляд зухвалий.

– Хвилястий папужка, – робить висновок дівчинка. – У нашому гастрономі є відділ, запитайте корм для хвилястих папужок, вони там на коробці намальовані. А ви з якої квартири?..

– А скільки коштує?

Останні запитання лунають одночасно.

І одночасно, навзаєм, вони називають цифри – ціну та номер квартири.

– Ого, – каже він.

– А! Перша брама! – каже вона.

– Я стільки не маю.

– Гаразд. Я занесу вам трошки корму, тільки мамі хліб віддам. Я маю двох папужок, і корм наразі є, поділюся з вами, поки ви без грошей.

Він доплентався додому, сів на матрац, спостерігав, як Кеша обстежує нову територію, покрикуючи: «Ш-ша! Ш-ша!», хвилюючися від того, що з їжею виникли якісь проблеми. Невгамовне строкате непорозуміння з верткою шийкою.

Одна колишня книжкова полиця папужці сподобалася найбільше. У двері постукали. Дитяча рука. Донька двірнички.

– Ось вам книжка. Тут усе про папужок. А це – корм.

Він сипонув жменьку з початої коробки просто на поличку.

– Це забагато, – попередила дівчинка, з подивом роззираючись. – У вас що, і тарілочки немає?

Папужка жадібно накинувся на дрібні зернятка проса та льону.

– Немає.

– То я принесу.

– Принеси, як не шкода… Але, слухай… Ти цим не захоплюйся.

– Чим?

– Ну… Цим виносом, дуже небезпечна річ. І корм, і тарілку, і книжку…

– Ну от ще, книжку! – пирхнула дівчинка. – Прочитаєте – віддасте.

Він зачинив за нею двері, погортав сторінки, прочитав розділ про облаштування місця для папужки: виявляється, папужці обов’язково мати жердинку, і ще, як запевняв автор, серед людей папужка скоріше вибере собі за господаря наймолодшого члена сім’ї. І взагалі, з цим зайдою розмовляти треба, він сміх любить, живу музику…

Згорнув книжку, поставив на поличку. Різкий рух налякав птаха – той стріпнув крилами, здійнявся вгору, зробив коло над матрацом.

– Кєша хороший! – попередив папужка, повернувшися, і заходився клювати ще завзятіше.

– Ти тут тимчасово, – господар переніс на поличку пластмасову мисочку з водою. – Второпав, голубе?

– Ші-ші-ші-ші, – погодився папужка.

Ліве око крокодила [1]

Долоні тремтять від напруги, стискаючи вуха. Жоден звук не проникне сюди, не порушить спокою й тиші морського узбережжя. Тут південь, тут тихо й тепло. Над безлюдним пляжем, понад зібганою поверхнею моря шурхотить вітерець. Cкрикує мартин у сліпучому небі. Надя відчуває спиною прогрітий пісок, він слухняно осипається під нею, підладжується під її вигини. Із навітряного боку вздовж тіла виріс бархан. Дрібні піщинки здіймаються в повітря, поколюють щоки й чоло. Приємно лоскочуть…

Руки слабнуть, відпускають голову.

– …р-рва мать!

Надя хапається за голову обіруч, розхитується, аби не чути цих вигуків, цих слів, інтонацій. Мугикає пісню, саму лише мелодію, коротку музичну фразу, що висмикнулася нізвідки й повторюється, повторюється, кружляє рятувальним колом на воді, а невагома крупа торкається обличчя, перевіряє чутливість, черкає шкіру й летить собі далі. У сховку за піщаним заметом тихо-тихо. Сонце. Лагідний вітер. Гаряча засмага лягає на стегна й живіт…

Там лунає телефонний дзвінок, проривається крізь звуки морського літепла, порушує гармонію захищеного світу. Телефон цвірінькає свій стандартний рингтон за стіною, у сусідній кімнаті.

Рвучке Богданове: «Да!»

Миттєва зміна тональності й гучності:

– А-аа… Це ти, курвий сину?

Надя забирає руки, розплющує очі. Тамара Федорівна дивиться на неї. Дивилася, мабуть, увесь цей час.

– Що там вже знову? – підводиться, непевно спираючися на лікоть.

Передпліччя її побрижене, зів’яла шкіра погойдується напівпорожнім лантухом. У викоті нічної сорочки – щедрий розсип старечих коричневих плямок. Пальці бліді, безбарвні – підвальні картопляні відростки, а не пальці – тремтять, вилущуючи таблетку зі сріблястого блістера.

– Щойно заснула… Подай горнятко, доню.

Тамара Федорівна п’є із зусиллям, напнуті жили шиї рухаються вгору-вниз.

– Уф-ф… Підсунь подушку вище… Що там? Чого розходився? Що знову не так?

– А ви не знаєте?..

Напівзапитання у відповідь. Пояснювати – ані сил, ані бажання. Отим відчепним «а-ви-не-знаєте» Надя немов дорікає Тамарі Федорівні, а та ж не винна, до чого тут вона. Хоча як до чого: Богдан – її син. «А тобі чоловік», – подумки докидає Надя, сама заміж ішла, ніхто не гнав.

– Якщо переповідати, – усе-таки каже, забираючи горнятко з водою й підбиваючи подушку, – то воно якось… нема про що говорити. Дурня суцільна…

Що, справді, розповісти? Переказувати оті Богданові претензії: що це за чолов’яга? який, до дідька, майстер? чому він так на тебе дивився?

А що в кухні газом тхне вже другий день, це господаря не обходить.

– Гга-гга-га-га! – вибухає в сусідній кімнаті. – А той що? – голос Богдана піднесено вібрує. – Що?.. Соплі жував, як завжди? А я тобі що казав! З тебе пляшка!

Ото вже переходи. Щойно лаявся на всі заставки, а тепер регоче.

Надя йде в кухню, заходиться протирати газову плиту й полагоджені пальники, миє тарілки під тугим струменем води, лічильник накручує показники – і нехай. Несила чути цей голос: щойно розлючено відлунював од стелі, бо господар завівся з півоберта, а тепер той самий баритон тепло рокоче, і хвилини не минуло від натхненно-брутального монологу.

Руки від гарячої води розпарені, червоні. Обручки давно вже не зняти, вона непомітно втиснулась у палець, уп’ялася мертво.

– Тобі не боляче? – запитала якось Галка.

– Та я про це навіть не думаю, – знизала плечима Надя, услід за подругою глянула на свою праву руку, зіграла нею гаму в повітрі. – Вона мені не заважає.

Не помічала обручки на пальці ні вдень, ні вночі, за жодною роботою – не відчувала ніколи. Наче та була її частиною, особливою кісточкою на фаланзі. Колись вибрала собі за шлюбну обручку цей золотий перстеник із пласким жовтим каменем. Онікс із чорною рискою.

– Котяче око, – сказала тоді навмання продавчиня.

– Крокодиляче, – виправив Богдан. – Ти впевнена? – глянув на молоду наречену. – Впевнена, що хочеш саме такий камінь?

Надя кивнула: вона бачила перед собою