Читати книгу - "Син"

житті, — це було для неї такою самою очевидною річчю, як те, що трава зелена, або те, що вона, Джинні, має великі та прегарні, наче в олениці, очі, і всі навколо захоплюються її вродою.

Переганяти худобу — заняття не з цікавих: твій кінь плентається позаду довгої череди корів і бичків, а ти батогом підганяєш тих, які йдуть надто повільно. Але Джинні все одно намагалася не пропускати жодного перегону, а ще — ловила такі моменти, коли батька не було поряд, і прохала маркадорес дозволити їй таврувати телят. Робиться це звичайно в серпні — коли спека така, що навіть м’ясні мухи не літають. Але Джинні, попри це, спочатку придивлялася до процесу таврування, а тоді спробувала сама, поставивши собі за мету не помилитися. Вона вже знала, що тавро треба щільно притискати до телячої шкіри, якщо залізо вже дещо охолонуло. А якщо тавро дуже розжарене — прикладати його треба обережно. Вакуерос вважали її кумедною. І хоча своїх доньок вони й близько не підпустили б до розжареного тавра, їй спокійнісінько дозволяли виконувати їхню роботу, радіючи нагоді сховатися в затінку й трохи відпочити. Та дівчинка знала, що спокійними вони будуть лишень доти, доки вона не припуститься помилки. Тож вона не помилялася.

Колись були такі часи, що заможні люди не прагнули виставлятися про людське око. Вони вважали, що, досягнувши певної вершини в житті, треба чинити так, щоб інші рівнялися на тебе. Тому й не «світилися» перед камерами, якщо їм нічого було сказати. Утім, ці часи залишилися далеко в минулому: зараз товстосуми тільки те й роблять, що наввипередки женуться за славою, мов ті молоденькі дівчатка, які мріють про блискавичну кар’єру від посудомийки до «зірки».

Джинн також прагнула прославити своє прізвище, але з дещо іншої причини. Вона найняла фахівця, який мав написати книжку про історію її родини. Та він за десять років спромігся лише на те, щоб зібрати листи й інші папери, до яких коли-небудь торкався полковник, та ввести всю цю інформацію в комп’ютер. А коли Джинн нарешті урвався терпець, вона викликала цього суб’єкта для серйозної розмови. І він сказав їй, що, мовляв, робити книжку із цих паперів можна по-різному: усе залежить від того, з якого боку дивитися на описані там події. Вона ж відповіла, що в такому разі треба просто вибрати найкращі моменти. Відтак він відказав, що це вже точно буде несусвітня брехня.

Суб’єкт цей був маленьким, опецькуватим і трохи дратівливим чоловічком. І Джинн просто не розуміла, чого це він напускає тут такого туману. Подумавши трохи, вона відмовилася від ідеї створення твору й вирішила піти дещо іншим шляхом. Розгорнула чекову книжку та зашелестіла новенькими сторінками, і на цей шелест одразу ж злетілися охочі підзаробити. Тож вона підписувала чеки, а ім’я полковника Мак-Каллоу згадувалося то в одній газеті, то в іншій. Може, так його впишуть і в підручник історії штату Техас (хоча ліберали, певна річ, будуть категорично проти цього).

Написано: «Хто працювати не хоче, той нехай не їсть!» І Джинн усе життя прожила саме так. Вона була впевнена: якщо не прокидатимешся щодня вдосвіта й не працюватимеш цілий день у поті чола свого — ти не виживеш, і твоя родина помре з голоду. Той, хто не працює, марнує час і втрачає Боже благословення.

Коли Джинні виросла та зазирнула в книжки, у яких були записані прибутки й витрати її родини, вона зрозуміла, що її батько зміг би спокійно прогодувати своїх дітей, не розводячи худобу. Та було вже пізно. Вона тепер не могла не думати про койотів, які підстерігали її телят, і про вітряки, які неодмінно треба змастити, щоб не скрипіли, і про паркани, які звалив вітер чи якась дурна корова (або ж не менш дурна людина)… Проминули роки, і Джинн припинила непокоїтися через худобу, а натомість занепокоїлася через нафту. Вона невпинно стежила за тим, який прибуток приносила та чи інша свердловина (і цей прибуток завжди був меншим, ніж вона сподівалася), і за тим, яка ділянка подає надії, а яка — вже вичерпала свої ресурси. Джинн завжди намагалася наймати таких майстрів для буріння нових свердловин, щоб і не переплатити, і отримати бажаний результат. Вона чудово розуміла: якщо припинити шукати нові свердловини — старі рано чи пізно вичерпаються й вона залишиться ні з чим.

…Як же вона опинилася тут, на цій підлозі? Треба роззирнутися. Якась імла наповнює кімнату. Дим? Мабуть, так (із димоходом, напевно, щось негаразд). А звідки взявся цей пульсуючий біль у голові? На інфаркт чи інсульт начебто не схоже. У цій кімнаті хтось побував. Вона це точно знає…

Чому її діти виросли такими слабкими, безпомічними? Успадкували це від Генка? Мабуть, так. Але є й інша причина — місто. Міські школи, і друзі, з якими вони там заприятелювали, і їхні ліберальні вчителі… Міські діти займаються всім, окрім роботи. І для її дітей гарцювання на конях разом із вакуерос було не чим іншим, як розвагою. Чимось на кшталт пікніка чи катання на лижах — от і все. А що було найгірше: для того, щоб устигнути повернутися до міста до початку шкільних занять у понеділок, їм треба було летіти туди літаком. Діти Джинн дурниками не були і добре розуміли, що справжні вакуерос на роботу приватними літаками не літають.

Вони не мали й маленької частки її сили волі. Їх неможливо було вмовити працювати на ранчо влітку, адже липень і серпень були найспекотнішими місяцями року, і в Техасі в цей час було не краще, ніж в африканській пустелі. У таку спеку навіть найлегший одяг за лічені хвилини прилипає до тіла, і воно вкривається гидотною плівкою з поту й бруду. Джинн виросла, працюючи на рівні з людьми, які вважали, що це нормально. Неприємно, але терпіти можна. А її дітям така праця була не до снаги (Сьюзен, наприклад, одразу ж непритомніла й падала з коня).

Джинн Енн страшенно непокоїлася через це. Інші до цього ставилися спокійно, і тому вона засумнівалася в собі. Коли ж проминули роки й діти виросли, вона зрозуміла, що не треба було сумніватися. Та було вже пізно — діти звикли до того, що гроші з’являються в них самі собою, і працювати можна тільки тоді, коли маєш відповідний настрій. Тож до тяжкої повсякденної роботи вони ставляться як до чогось неподобного. І відчайдушно намагаються виправдати власні лінощі, переконуючи себе в тому, що володіння грішми, яких