Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

в мене, як потрібно гребти.) Та, незважаючи на всі мої намагання, інколи бризки води все ж таки потрапляли на одяг наших панночок.

Панночки не виявляли свого невдоволення. Міцно стиснувши губи, вони лише щільно присунулися одна до одної. Але щоразу, коли якась краплина досягала їх, вони кривилися й сіпалися. Їхні мовчазні страждання були сповнені благородства, але мене хіба що дратували. Я надто емоційна людина. Я почав гребти щосили, ривками. І що більше я намагався не плескати, то частіше в мене виходило навпаки.

Зрештою я здався. Сказав, що краще перейду на ніс. Боу також вирішив, що так буде краще, і ми помінялися місцями. Побачивши, що я йду, панночки мимоволі зітхнули з полегшенням, і на якусь мить їхні обличчя навіть проясніли. Бідолашні дівчата! Зі мною їм було б значно краще. Тепер біля них був веселий, легковажний, пустоголовий юнак, у якого здатності до співчуття не більше, ніж у цуценяти ньюфаундленда. Ви могли годинами свердлити його поглядом, а він цього навіть не помітив би. А навіть якби й помітив, його це зовсім не зачепило б. Ні про що не замислюючись, він енергійно взявся до греблі. Немов у фонтані, над човном заграли бризки води, змусивши всіх виструнчитись від несподіванки. Вихлюпнувши добру пінту[9] води на сукню однієї з наших панночок, він лише добродушно засміявся й сказав:

— Мені дуже шкода, справді, — і дав свою хустинку, аби повитирати воду.

— Пусте, — пробурмотіли у відповідь дівчата, натягуючи на себе покривала та піджаки і намагаючись заховатися за своїми мереживними парасольками.

Сніданок минув украй погано. Усі запрошували їх сісти на траву, але вона була в пилюці.

А повалене дерево, яке їм запропонували натомість, схоже, ніхто не витирав протягом багатьох тижнів. Тож вони розстелили свої хустинки і посідали на них, до того ж боялись навіть поворухнутися. Хтось, прогулюючись зі своєю тарілкою зі шматком пирога з яловичиною, спіткнувся об корінь, і пиріг вирушив у політ. На щастя, він у них не вцілив. Але сам випадок явив ще одну загрозу і змусив додатково хвилюватися. Тому, коли будь-хто вставав і проходив повз них, навіть не тримаючи в руках нічого, що могло б упасти і забруднити їхній одяг, вони сторожко спостерігали за ним, доки бідолаха знову не сідав на місце.

— Отже, дівчатка, — коли все скінчилося, весело звернувся до них наш приятель Боу, — підводьтеся — потрібно все помити.

Спочатку вони його не зрозуміли. Коли ж зметикували, що він мав на увазі, то сказали, що не знають, як це робиться.

— О, зараз я покажу вам, — вигукнув він, — це досить забавно! Ви лягаєте на… я хотів сказати, нахиляєтеся з берега і споліскуєте посуд у воді.

Старша із сестер сказала, що їхні сукні не зовсім пасують до роботи.

— О, з ними все буде гаразд, — безтурботно сказав він, — ви їх просто підібгайте.

Він таки змусив їх це зробити. Сказав, що це і є основною забавою на пікніку. І вони визнали, що їм було дуже цікаво.

Тепер я іноді себе запитую, чи був наш юний приятель таким пустоголовим, як ми про нього думали? Ні, це неможливо. У нього був такий по-дитячому добродушний вираз обличчя…

Гарріс захотів зупинитися біля Гемптонської церкви, щоб піти поглянути на надгробок місіс Томас.

— Хто така місіс Томас? — запитав я.

— Звідки мені знати? — відповів Гарріс. — Це якась пані, в якої дуже красивий надгробок, і мені хочеться оглянути його.

Я заперечив. Не знаю, можливо, в мені щось не так, але чомусь мене особисто ніколи не приваблювали надмогильні пам’ятники. Я знаю, що, коли ви приїжджаєте до якогось міста, належить піти на церковне кладовище і насолоджуватись спогляданням могил, але я завжди відмовляю собі в таких розвагах. Мені нецікаво плентатися довкола похмурих і холодних церков слідом за захеканими дідусями й читати епітафії. І вигляд шматка потемнілої міді, приліпленого до каменю, не викликає в мені нічого такого, що можна було б назвати справжнім щастям.

Незворушний вигляд, з яким я споглядаю усі ті таблички з написами, та цілковита байдужість до перипетій якогось там місцевого родоводу просто вражають добропорядних причетників, а неприховане бажання якнайшвидше забратися звідти крає їхні серця.

Якось чудового сонячного ранку я курив біля невисокої кам’яної стіни, що огороджувала невеличку сільську церкву. Я насолоджувався спокоєм і гармонією, які панували довкола: обвита плющем стара сіра церква, її охайний різьблений ґаночок, дорога, що звивається вузькою білою смужкою поміж шеренгами високих в’язів, солом’яні стріхи хатин, які видніють із-за старанно підстрижених кущів, річка, що виблискує сріблом, укриті лісами пагорби…

Краєвид був справді чудовий, сповнений ідилії і викликав у моїй душі ліричні почуття. Він мене надихав. Я почував себе добрим і благородним, відчував, що не хочу більше бути грішним і неправедним. Мені хотілося залишитися тут і ніколи більше не робити нічого поганого. Я житиму бездоганним красивим життям до самої старості, і сивина вкриє мою голову, ну і все решта в такому дусі.

Тієї хвилини всім своїм друзям і родичам я пробачив їхні брудні чи невдалі вчинки та впертість. Усім їм я бажав щастя. Вони цього не знали. Вони йшли далі своїм гріховним шляхом, навіть не здогадуючись про те, що десь далеко, в якомусь тихому селі я стільки для них роблю. І я насправді робив. Мені навіть захотілося, щоб вони дізналися про це, адже я хотів зробити їх щасливими. Високі й чисті думки одна за одною осявали мене. Аж раптом мою замріяність перервав пронизливий писклявий крик:

— Усе гаразд, сер, я вже йду. Все гаразд. Можете не поспішати.

Я підвів голову і побачив лисого старигана, який, накульгуючи, прямував до мене через подвір’я церкви. В руці він тримав величезну зв’язку ключів, яка брязкала з кожним його кроком.

З поважним виглядом я мовчки махнув йому рукою, аби він ішов геть, але він наближався, викрикуючи:

— Я йду, сер, я йду. Я трохи кривий і вже не такий прудкий, як колись. Ходіть сюди, сер.

— Забирайся геть, жалюгідний діду, — сказав я.

— Я прийшов, як тільки зміг, сер, — відповів він. — Моя господиня щойно вас помітила. Ходіть за мною, сер.

— Пішов геть! — повторив я. — Пішов, доки я не переліз через цю стіну і не скрутив тобі шию.

Він здивовано підвів погляд на мене.

— Ви не бажаєте поглянути на надгробки? — запитав він.

— Ні, — відповів я, — не хочу. Я хочу стояти тут, обіпершись на ось цю стару стіну. Забирайся і дай мені спокій. Мене сповнюють прекрасні благородні думки,